«Якщо буде мир, ми винесемо столи на вулиці й будемо гуляти тиждень»

Лінія вогню. З якого боку не стріляють – усе по нам. Ми живемо на самому рубежі. Зрозуміло, що ми тут відчуваємо.

Тут все було зруйноване. У нас тільки в городі, напевно, штук 10 розірвалося снарядів, засипали геть ямою. Незліченна кількість. У нас тут багато було дерев, і вишня-чорнокорка, і горіх сортовий, високий, і яблуні. Це все знищено снарядами. І в будинок залітав снаряд. Просто в будинок! Дах зруйнувало, і через стелю в будинок влетів.

Була собачка у мене, кішка була. Вбило і собаку, вбило і кішку. Снаряд упав і осколками побило. Раніше було господарство. І корівка була у нас, і поросятко було. А зараз немає можливості. Стріляють.

Вулиця Чайковського, музична, люди тут у нас хороші жили, привітні. Зелена, чистенька вулиця. Протягом останніх п’яти років одна музика. Не знаємо, куди бігти. Бабах, бах, бабах – ось така музика в нас.

Виють ці снаряди, ось це жах був. Це дуже було страшно, моторошно, тоді ми бігли ховалися в підвал, куди-небудь. А як людям тут жити? Якщо, по-перше, стрілянина, а по-друге, вікон немає. Як можна взимку жити? Зрозуміло, що люди виїхали. У кого діти є, всі виїхали.

Троє дітей у мене. Два сини і донька, і шість онуків. У Харкові двоє синів і в Купінську дочка. Зовсім не приїжджають. Тому що тут стріляють. Бабуся ніколи не дозволить своїм онукам їхати під обстріли. Щоб їх тут налякати? Не треба, нехай чекають миру. Бабуся сама до них з’їздить.

Зараз вже, звичайно, не так, як було в 2014-15-і роки. Безпеки ще не відчуваємо, але все-таки не такий страх. Може бути, люди повернуться назад. Все ж будинку порожні. Може, повернуться. Нам хочеться, щоб люди додому повернулися, щоб вони приїхали, щоб вони не моталися по чужих кутках.

Ми що зробимо в першу чергу? Винесемо столи по всій вулиці й будемо гуляти тиждень.