Максим шокований тим, що від бойових дій гинуть мирні люди, він боїться за майбутнє власних дітей

Я живу в Краматорську, нікуди не виїжджав. У мене двоє дітей і дружина.

Ранком 24 лютого я був удома. О 04:55 був перший удар, а потім другий і третій. Я одразу зрозумів, що почалася війна, хоча до того не вірив, що таке можливо.

Шокує те, що невинних людей ы дытей убивають. Це - терор. Страшно за своїх, і взагалі - за всіх дітей. За себе не так боюся, бо все-таки вже 40 років. Життя мене потріпало, я до цього звик. У дев`яності роки, коли розруха почалася, дуже тяжко було: я якраз у перший клас пішов. У двохтисячні все заспокоїлося, Україна почала на ноги ставати.

Люди хоч нормальне життя побачили. Прожили 14 років – і на тобі! Знову.

Найтяжче зараз - фінансове становище. Я працював у приватній фірмі на екскаваторі, а зараз у мене немає роботи. У мене своя машина - буває, що виїжджаю й підробляю. Іноді хлопці просять додому звозити, або кудись у справах. Один одному допомагаємо. Добре, що є такі люди на білому світі.

На початку війни було страшно. Я не знав, що робити, що буде завтра, чи потрібно кудись їхати. Окупанти зовсім поруч, але, на щастя, поки що все нормально. Не виключаю, що доведеться виїжджати. Сім’ю потрібно рятувати в першу чергу, а потім уже про себе думати.

Я живу в селі й трошки відволікаюся роботою домашньою – на городах працюю чи  дрова заготовляю.

Не уявляю коли війна скінчиться. Але я думаю, що все буде добре. Головне – перемогти росію. Аби лише усі були живі й здорові, а все інше докладеться.