Ми жили нормально, а зараз як чуємо щось – підстрибуємо в ліжку. То горщик ходором ходить, то гардини від цих бахів-бухів. Не дуже приємно. Мені повних шістдесят вісім років, я інвалід. Уже так втомилися від цього, страшна справа. Хочеться тиші та спокою.

Я живу сама. Чоловік і старший син померли. Родичів тут немає, мені допомагає дівчина-волонтер купити щось у магазині, води принести, сміття винести.

У перший день, коли це сталося, я лежала на дивані й раптом почула такий божевільний постріл! Піднялася з дивана, вмикаю світло, а його немає. У віконці темно. Було дуже багато диму. Я заскочила до сусідки Лідії Іванівни, пенсіонерки, старенької жінки. Зайшла до неї, почали плакати, ридати. Дуже страшно було, дуже...

Вийшли на вулицю, а там зібрався натовп, і ми не знали, у який бік бігти, у підвал чи куди. Значну частину часу сиділи в підвалі.

Я нікуди не виїжджала. Мене запрошували, але я не могла. Пішла жити з п’ятого поверху на перший. Через хвилю двічі падала з ліжка, один раз вдень, інший вночі.

На підвіконнях стояли горщики з квітами, вони падали, скло летіло... Хотіла піднятися й вийти в коридор, але впала – зрозуміла, що це була хвиля. І потім поповзом, у мене дуже болять коліна, я поповзом прилізла в передпокій, не знаю, яким чином, чи то за ручку трималася, там старі ручки були в туалеті. Я стояла біля порога, біля дверей і молилася: «Господи, Боже, допоможи! Господи, Боже, допоможи!». Дуже страшно! Таке було двічі.

Поруч із багатоповерхівками є бараки. Жінка виїхала й залишила мені ключі, щоб ми могли ховатися й готувати собі їсти. У неї в кухні була газова пічка й балон. А світла не було, його зразу перебили, і ми готували на вогнищах. Я варила каструлю їжі й удвох з жінкою возили на візку додому.

Багато хто виїхав, залишилося мало людей. Ми роздавали їжу, і я говорила: «Виносьте мисочки, я вам насиплю їсти». Тому що люди не завжди могли готувати їсти на вогнищах, були літні.

Одного разу ми сиділи та їли удвох із жінкою, зараз вже її немає, вона померла. І стався сильний постріл – земля летіла на всі боки. Потрібно було п’ять метрів добігти до кухні, щоб сховатися. Я піднялася зі стільця, а мене знову збила хвиля, і я впала. Піднятися не могла. Я ледве-ледве поповзом до кухні... Мене ж ніхто не підніме. Дві жінки-сусідки дали мені пігулки від тиску й водички. Ми тоді в цій кухоньці просиділи півтори години, поки були бахи-бухи.

Усе триває щодня і зараз. І вночі, і вдень, і вранці рано, о п’ятій годині ранку. Доброго ранку. З якого боку – цього я не розумію, не знаю. Один бах – і все, мені вже страшно.

Нещодавно влучили в лікарню. У мене п’ятиповерхівки, я виходжу на лоджію – лікарня через поле, не знаю, скільки метрів.

Був такий бах, що я підстрибнула в ліжку. Горщик із квітами, як лялька-неваляйка був, завіса ходила ходором. Це дуже страшно. Як про це можна розповісти? Нікому не побажаю таке відчути й випробувати.

Для мене ці страхи небажані, нерви вже не в порядку. Тим паче в мене була операція з онкології. Я інвалід. Дуже болять ноги, пересуваюся з паличкою.

Коли я лежала в лікарні, мені лікарі говорили: «Аня – оптимістка». Хочу сказати, що якщо повісити ніс або замислюватися над усім, це дуже погано. Тому намагаюся спілкуватися телефоном з людьми. Якщо зациклюватися, що дуже погано, тоді вже все... Тому потрібно себе підтримувати, умовляти.

Хочеться, щоб краще було. Буквально сьогодні дівчинка піднімається до мене, а я кажу їй: «Як хочеться, щоб усе було добре».

Я сама з Артемівська, а в Красногорівку вийшла заміж. Яка вона була красива! А зараз у нас сміттєва яма...