Я з міста Нікополь Дніпропетровської області. Маю родину, працюю. Ми не виїжджали - весь час в Нікополі під обстрілами і на роботу ходили. Спочатку у бомбосховища ховалися, а потім адаптувалися і не спускаємось - так і працюємо під обстрілами.

Кожна копійка зараз - на рахунку. Економимо на всьому. Наразі велика проблема з водою - після 6 червня ми залишилися без водопостачання.  

Поставили діжки двокубові, пожежними машинами воду підвозять. І питну теж підвозять. Зараз літо, жара, тому найперша проблема - це вода. А головна проблема - це війна.

Харчі є всі. Подорожчали, звичайно, але в АТБ ще більш-менш ціни нормальні. Беремо і хлібчик, і цукор, і гігієнічні засоби.

Дуже страждає психіка. Ми поначалу боялися всього: десь стрельнуло, гепнуло… А зараз - йде артобстріл, а люди йдуть на роботу, автобуси їздять, машини їздять, люди по вулицям ходять. Може, в людей щось у голові клацнуло, що вони вже нічого не бояться?

Люди стали набагато добріші. Ті, які все своє життя розмовляли російською, зараз перейшли на українську мову. Всі допомагають один одному. Хто ще до війни поробили скважини, кажуть: «Приходьте, набирайте воду», і гроші не беруть. Хто отримує продуктову допомогу, діляться то консервами, то мукою. Люди стали більше розуміти один одного. 

Моє бажання - щоб всі повернулися з війни живими, щоб всі були здорові, щасливі. Більше немає ніякого бажання.