Анастасія Пасічна, 10 клас

Комунальний заклад "Ліцей #4" Обрій"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Капельшна Божена Павлівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Криваві війни точилися з давніх давен, з часів створення Російської імперії. Вони намагалися скорити нас, а ми піднімали бунти проти них. Тисячі людей помирають зараз на фронті, аби захистити нас: своїх рідних, близьких, друзів, батьків та навіть незнайомих людей, але все тих же українців. Без якісної зброї оберігають наш кордон. Росіяни давно окупували Крим, намагаються забрати наші території, які належать нам ще з часів Русі. Вони день за днем кидають на нас ракети, шлють дрони, обстрілюють простий люд. Небеса заливаються кривавим кольором заледве не кожної ночі. 
 

Шкода всих цих тварин та людей, що зараз поруч із фронтом, у яких містах та селах зараз бомблять. Я, як дочка колишнього військового піхотинця, хвилювалася за батька, коли він разом зі своїми побратимами відстоювали український фронт. 
 

Але одного дня він заледве не втратив своє життя заради Батьківщини, заради нас, рідних йому людей. Попри поранення, які він отримав місяцями раніше в підборіддя та добрячої контузії, він міцно тримав автомат. Коли в черговий раз росіяни обстрілювали містечко, в якому перебували мій батько та його бригада, вони запустили ракету. На той момент у бригади не було достатнього ресурсів, щоб збити її, та товариші дещо пізно зреагували на напад. Лиш уявіть той момент: ти стоїш в сирому окопі з важким бронежилетом та автоматом в руках, атака тільки почалася, у вас летить ракета і ви розумієте, що це кінець. Вдома на тебе з нетерпінням чекає дочка та син, дружина, мама й тато. Тебе проймає жах, і в глибині души тліє малесенька надія на продовження твого життя, твоєї історії. Моєму батьку цього не потрібно було уявляти, адже він це пережив. Не знаю як так сталося, але йому прямо під ноги підвернувся хрестик. Звичайний, простий хрестик з дерева на чорній нитці. За лічені секунди до вибуху батько одягнув його на себе. Можливо сама доля дала йому хрестика і сказала продовжувати жити. Уламки ракети розлетілися в усі сторони, в тому числі і на батькове плече та руку. 
 

З того момента вже пройшов рік. Усі його рани затягнутися у майже непомітні шрами, все завдяки його друга. Коли він дізнався про ситуацію батька, відвіз його до найкращого медичного інституту Києва, де йому допомогли з ранами. Його друг розібрався з усіма бюрократичними питаннями та був поруч протягом усього лікування.
 

Ми йому дуже вдячні, але не кожному так щастить. З бригади батька залишилося лиш кілька виживших. Він бував на похоронах усіх його товаришів- побратимів, тіла яких знайшли. Амінь усім загиблим від рук ворога.