Наталія Півень із чоловіком планували виїхати з Маріуполя ще напередодні повномасштабного вторгнення. Не встигли. Подружжю з інвалідністю по зору довелося пережити всі жахи життя в обложеному Маріуполі. Виїжджали на розбитій машині, під жорстокими обстрілами…

У дорозі з'явився зв'язок, а з ним й страшна новина: їхній син – волонтер із Запоріжжя – загинув дорогою до Маріуполя. Пізніше, коли виїхали на безпечну територію, отримали новий удар – загинув їх зять, боєць полку «Азов».

Синові Наталії Володимирівни було 28 років, без батька залишилося троє дітей. Зять прожив 31 рік, його доньці лише півтора роки.

Жили ми в Маріуполі, прописані були в Запоріжжі, але оскільки донька вийшла заміж за бійця полку «Азов» (він служив у Маріуполі, їхня частина була), вони туди поїхали жити. Вона там народила дитину. Потрібна була допомога, і ми туди із чоловіком теж переїхали жити. Зняли квартиру, перевелися з роботи — ми працювали в супермаркетах і перевелися до Маріуполя. Жили в Маріуполі. Плани були купити житло, ну, так ми потрапили до Маріуполя. 21-го числа вночі, ну так, уночі, тому що зять у нас з «Азова», він прийшов і нам сказав, що він викликав свою маму із Запоріжжя, щось буде незрозуміле. І треба виїхати, принаймні треба виїхати доньці з дитиною. У нас півтора року онучці. І 22-го числа приїхала моя сваха, його мама, і забрала машиною мою доньку з онукою. Ми із чоловіком теж подумали: треба, якщо таке, може, ми поїдемо туди. Ми речі зібрали, замовили машину на 24 лютого.

24 лютого вранці, о 6-й ранку, ми прокинулися від страшних вибухів. Я розбудила чоловіка, кажу: «Сергію, війна». Ми зателефонували водієві, водій каже: «Ви не переживайте, я машину прогріваю, і я зараз буду». Потім перетелефоновує через 15 хвилин і каже: «Ви вибачте, але виїзди вже закриті, і виїхати з Маріуполя ми не можемо».

У місті вже було страшно, тобто вже перші зруйновані будинки в центрі міста, влучання в будинки. Почали грабувати магазини дуже сильно, тобто по місті свої ж місцеві люди почали дуже сильно… ну, мародерство.

27-го вже не було магазинів, уже не було де взяти хліб. Був один магазин під охороною — «Дзеркальний» на проспекті Будівельників. У цьому магазині — він охоронявся більш-менш (поліція його охороняла), і там люди, черги. Черга була кілометрова, щоб щось можна було придбати. Мабуть, з 3 березня взагалі нічого ніде не було. Дякую нашому зятю, він до нас приїхав, привіз їжі, води. Мабуть, з 3 березня не стало газу, світла, води — нічого. Усі будинки, тобто кожен під’їзд... вийшли на вулицю, зробили такі пічки, кожен під’їзд, і виносили туди чайнички, каструльки, кип’ятили собі їжу, готували. Тобто летить снаряд — ми чуємо всі ці «прильоти».

«Прильоти» — падаємо на землю, пролетіло — слава Богу, живі.

Спали ми в цей час уже в нас у коридорі, ми в коридорі собі стелили й спали в коридорі. Було дуже страшно. Зв’язку не було ні з ким. Ми були на бульварі Хмельницького. Від нас через будинок стояла військова частина. Звідти постійно стріляли наші гармати — таким чином, ми знали, що місто ще наше. У нашому підвалі було чотири поранені людини, це дуже важко, дуже страшно було. Дідусь, який колишній військовослужбовець, у перші дні він розповідав ось так, наче жартома: «Я чую, це летить туди, це летить звідти». Він увесь час говорив: «Нас не торкнеться, до нас не прилетить». І ось коли почало прилітати безпосередньо до нашого дому, він ліг і сказав:

«Я нічого не розумію. Я не розумію, це геноцид, вони винищують народ».

І каже: «Я не розумію, чому наші брати вбивають нас. Просто мирних людей вони стирають із лиця землі». Ми сходили до родичів. Ми знаємо, що в них були коти, у нас був корм. Ми несли їм «Мівіну» — нам зять приніс. І ми несли їм, щоб щось це… що можна приготувати. Ми до них перебіжками, бо літають снаряди, і ми перебіжками до них ішли. А назад, коли ми йшли, і тут летить літак. Літак — це найстрашніше. Літак — і ми лежимо просто на землі, мороз мінус 15, і ми просто впали й лежимо. Літак пролетів. Ми долетіли додому. І ось ми зайшли у квартиру, і тут прилетіло в будинок, причому прилетіло так, що будинок почав хитатися. І чоловік хапає мене й каже: «У підвал швидко». Усі в цей час біжать до підвалу, і виходить, що ми в підвал летимо останні. Чоловік мене встигає запхнути до підвалу, і в цей час він намагається зачинити двері, і прилітає ось це — вихлоп чи щось... вибухова хвиля, і йому ця вибухова хвиля ось як по голові настукала. Він два дні лежав, у нього ось ці... Він каже:

«Я тепер знаю, що таке зірочки перед очима».

Після цього в нього... Зараз, ми тільки зараз прокололи йому ліки, він трохи став погано чути. Зір, який був поганий і так, погіршився, у нього був дуже сильний головний біль. В один день ми зібралися виходити з під’їзду, щоб їсти приготувати. Сусід вийшов раніше. І ось ми відчиняємо двері з під’їзду, і в цей час падає снаряд і вбиває всіх, хто стояв біля того під’їзду. Ми жили в цей час, ми вже днів п’ять, як знаходилися в підвалі, усім під’їздом ми знаходилися в підвалі. У підвалі люди були різні. Люди, які чекали на «руській мір», які говорили: «Не переживайте, це нас наші звільняють». На нас говорили, що до нас приїжджали військові солдати, які привозили їжу, якою ми ділилися з усім під’їздом, щоб і вони були не голодні. Люди різні.

На нас кричали: «Ви вороги! До вас приходили ваші, збирайтеся, забирайтеся. Ви їсте нашу їжу!». Хлопчик один, який нас вивів із підвалу, який, можна сказати, годував увесь підвал, вискакував на свій страх і ризик на вогонь, до багаття на вулиці. Він готував, кип’ятив усім воду, чай заварював. І ось він також устав і сказав: «Я теж укроп, і я не дам скривдити цю сім’ю».

І 18-го числа о 9-й ранку він сказав: «Виїжджаємо». Виїжджали ми дуже тяжко. З двору виїхати було неможливо, тому що скрізь лежали трупи. Виїхавши на кінець міста, у приватному секторі ми йшли пішки, тому що машин їхало дуже багато, люди виїжджали. Люди йшли пішки. І ми до першого блокпосту йшли пішки. По дорозі стояли розбиті російські танки, на них валявся парадний кашкет. Дорогою були міни, снаряди. Стояв один наш «Оплот» розбитий. Перший блокпост — це росіяни, російські солдати, які стояли й казали: «А чому ви їдете з Маріуполя? Тут же добре, тут же Росія». Перевіряли чоловіків, повністю їх роздягали. На вулиці дуже холодно. Дивились усі наколки, татуювання. Перевіряли паспорти, документи. Коли доїхали до Мангуша, теж скрізь стояли росіяни й стояв автобус евакуаційний, але він евакуював у бік Донецька. Ми спитали, чи є автобуси, які їдуть у бік Запоріжжя. Вони сказав, що ні й не було.

21-го з’явився зв’язок — одразу почали телефонувати всі родичі. Родичі нам повідомили — донька повідомила, що син… Син наш у Запоріжжі був, і він був волонтером. Цього дня вони виїхали до Маріуполя везти гуманітарну допомогу. Дочка телефонує о першій годині дня: «Мамо, зник зв’язок із Женею». Годині о третій дня ми додзвонилися — з’явився зв’язок із ним, підняли слухавку. Ну, ми знаємо російський голос, говір їх. Він сказав: «Ваш, — він каже, — я підібрав вашого сина десь під Токмачем, я не знаю де». Ми зрозуміли, що Токмач — це означає Токмак. Він у тяжкому стані, але він живий. Їхали ми 17 годин. Дуже жорстко. Переписали всіх, хто в машині, переписали всі паспорти.

Було холодно, було мінус 10, у машині пічка не працювала. Нам родичі змогли винести бензин, п’ять літрів, який... завдяки цьому бензину ми доїхали. Нас у Бердянську зустріла сестра чоловіка. Нас усіх вона розмістила на ніч. О 6-й ранку ми змогли додзвонитися до Токмака, у Токмаку нам сказали, що син помер у лікарні. Його доставили до лікарні. О 9-й ранку нам уже повідомили волонтери із Запоріжжя, що колону розстріляли. Під Токмаком була дружина сина, і вона змогла приїхати до Токмака, забрати його з моргу й поховати.

Між Бердянськом і Маріуполем перебувають батьки чоловіка. Вони вже у віці, їм під 80 років. Поїхали до них. Вони весь час телефонували, питали, що із Женею. Вони чекали на нас. Ми поїхали до них і вже там повідомили, що Женя загинув.

Ми пересиділи в них тиждень, трохи як би ми прийшли до тями, загалом так... Хоча прийти до тями й там неможливо було, бо постійно, щодня літали літаки, через село з Бердянська летіли на Маріуполь. Це дуже страшно. У Маріуполі завжди були бомбардування і вдень, і вночі. Постійно летів літак і бомбив. Він летить, кидає бомбу, розвертається і знову кидає. Іноді по дві, по три бомби. Сусідні села вже були окуповані, і там були росіяни.

Вони ходили по дворах, шукали, вони заходили до кожного подвір’я, робили обшук і говорили: «Ми шукаємо Бандеру».

У сусідньому селі вони просто розстрілювали людей. Батьки сказали: «Їдьте. Їдьте, бо багато дуже колаборантів цих, які чекають на незрозумілий для нас СРСР». Тому батьки сказали: «Їдьте, у нас залишатися теж не можна». Коли приїхали до Бердянська, як казали, евакуаційних автобусів — їх не було. Нам добрі люди підказали, що є платні автобуси, якими можна виїхати. Коли ми знайшли вранці цю платну колону — це звичайні мікроавтобуси, і для людей, які хочуть виїхати, там треба штук 20 таких мікроавтобусів, щоб хоча б половина влізла, а їх було сім. Я вже зі сльозами підійшла до водія, кажу: «Я готова в проході, стоячи, сидячи як-небудь, тільки візьміть. На той момент півтори тисячі коштувало з людини, нас із чоловіком взяли.

Ми коли з чоловіком виїжджали, у нас був один рюкзак із документами. Один рюкзак, у якому змінна пара спідньої білизни, футболка, більше в нас нічого не було. Їхали ми дуже важко. Перший блокпост — стояли росіяни. Росіяни обідрані, обдерті, вимагали їжу. Я так розумію, водій на кожному посту якісь гроші платив. Найважчий відрізок шляху — це були Пологи. Було 10 блокпостів, наглі чеченці, наглі ось ці ось буряти.

Вони заходили, чоловіків усіх вигнали на вулицю, роздягали, дивилися документи. Запитували, чи служив — не служив, чому не служив.

Прямо нагло там, що сподобається: навушники — відбирали навушники. Нас попередили, що потрібно стерти все, що є в телефонах, тому що вони відкривали все, навіть сховища, які... де зберігаються фотографії. Тобто вони гортали все, вони дивилися, щоб не було ніде нічого, взагалі не залишалося. Поки ми стояли в Пологах, у цей час російська техніка між Пологами й Оріховим. Поки ми стояли в цій колоні, вони стріляли вздовж колон. Просто стріляли, щоби ніхто не висунувся, не виходив. Перший блокпост в Оріхові — це був наш, український. Хлопці, які зупинили й нашою українською мовою сказали: «Ми вас вітаємо». Тоді в мене була істерика, я плакала. Я вже зрозуміла: усі ми в безпеці.

Ми приїхали до Запоріжжя, звичайно, чоловіка відразу… Ми з автобуса вийшли, поліція там якісь дані в чоловіків записувала. Я вже шукала очима доньку, онучку, сестру, тобто я вже... Нас зустріли, донька нам винайняла квартиру в цей момент, бо ми залишилися... У нас ні в Запоріжжі квартири немає, ні в Маріуполі. Десь 20-го числа в нас вийшов зять на зв’язок, на відеозв’язок уперше. Він у Маріуполі, в «Азові», там вони захищали Маріуполь. І він вийшов на зв’язок, і він сказав: «Я дуже радий, що ви звідти вибралися. Але в мене велике прохання. Їдьте із Запоріжжя кудись, хоча б на Західну».

Ми почали шукати десь житло. До нас приїхала з Бердянська також наша племінниця. І ось її кум — він живе в Коломиї, кум. І він нам там знайшов дім. І ось ми всі зібрались і поїхали до Коломиї. Приїхали ми до Коломиї 1 травня. 7 травня до нас прийшов кум із друзями, які теж із Бердянська приїхали до Коломиї.

І нам зателефонували й повідомили, що загинув зять наш. Він 6 травня… виводили вони з «Азовсталі» на евакуацію людей. І людей вони вивели, і поверталися назад, і їх теж обстріляли — загинув наш зять.

Для нас це остання крапля. Тіла нашого зятя досі немає. Ми щодня чекаємо на ці обміни, тому що нам повідомили, що тіло відразу ж забрали на «Азовсталь», і зараз ми дивимося та чекаємо на всі ці обміни. Служба «азовська», як завжди казав наш зять, «Азовське братство» — це сім’я. На жаль, дуже мало віддають тіл. Ідемо, здали ДНК і чекаємо. Ми чекаємо на обмін.

Знайомі з Маріуполя скинули фотографії нашого будинку. Наш під’їзд нежилий, на наш під’їзд упала бомба згори. У нас не залишилося навіть перегородок у квартирі. Є відео сусідньої квартири, тобто вигоріло все.

Я знаю, що наша Україна вистоїть, бо всі наші діти загинули за Україну.

Як нам сказали волонтери, коли наш син їхав до Маріуполя, він сказав: «Довеземо туди їжу, довеземо туди медикаменти, вивеземо звідти людей. Не вивезу батьків — хоч когось, кого зможу, ну хоч когось заберу».

Ми знаємо, що Україна переможе. Загалом ми мріємо, що наша Україна — найсильніша країна, найкрасивіша країна. І що наші онуки — вони будуть пишатись і вони будуть знати, якою ціною нам далася наша Україна.