"З моїх ран витягли півтора кілограма скла й будматеріалів"

Отримала множинні травми й мало не втратила близьких друзів. Такими для Діани Скалозуб стали наслідки ракетного удару по курортному селищі Сергіївка на Одещині.

У ніч на 1 липня 2022 року на спокійне селище впали відразу дві ракети. Зруйновано багатоповерховий житловій будинок і дві бази відпочинку. 22 особи загинули, 38 — отримали поранення.

До 24-го в моєму розумінні ще не було, що таке війна. Ми як би чули, стежили за новинами, і я одна з небагатьох моїх друзів, родичів, хто казав, що треба збирати «тривожну валізку». Треба готуватись, але готуватися до чогось, я сама не знала й не розуміла.

24-го в мене було навчання, я навчалася в Одесі. Тоді, о 5-й ранку, прокинулася від вибухів і нерозуміння, що відбувається. Писали, що навчання, ще щось. Але як навчання можуть бути в місті? І потім уже опублікували звернення Президента Російської Федерації, що це є спеціальна військова операція. І тоді вже стало зрозуміло. Ми почали збирати валізи та їхати до Білгорода. Мене дідусь забрав, бо батьки дуже переживали, щоб я не їхала маршруткою із залізничного вокзалу, тому що це небезпечно.

Я зателефонувала своєму другові Глібові, він збирався їхати до Одеси. Ми мали піти за покупками. І кажу: «Гліб, ти нікуди не їдеш, війна почалася». Він не повірив, каже: «Дай п’ять хвилин, не розумію, що відбувається». Потім зрозумів, перетелефонував і теж був у шоці. Ми поїхали до Білгорода. Наступного дня мене з моєю найкращою подружкою Вікторією батьки вивезли до Молдови. Ми щодня прокидалися вночі кілька разів, перевіряли тривоги, дуже переживали.

Ми плакали. Ми хотіли додому, бо нам здавалося, що вдома ти якось контролюєш цю ситуацію. Ти не те що контролюєш, ти бачиш усе, що відбувається з твоїми близькими.

Так, коли слухавку вони не беруть під час тривоги чи ще щось, дуже погано ставало. Ми повернулися, бо в нашому місті все було тихо й уже було якось негарно родичів напружувати. Ми вирішили повернутись. Ми чули вибухи. Ми чули прильоти ракет, але це все було не в межах міста, у самому місті було спокійно. Зрозуміло, переживали, але намагалися зберігати спокій. У нас є компанія з п’яти друзів, троє з нас по 21, а двом дівчаткам 17–18.

Хлопці. Почалася складна сесія. Хлопці закінчили університети, здобули дипломи. Я теж закінчила четвертий курс, лишається один. Дуже складна сесія, і хотілося хоч якось відпочити, хоч чимось порадувати себе. У дівчат там теж такі події… Одна здала на права, в іншої теж складна сесія в медичному університеті. Ми вирішили на кілька днів поїхати відпочити на базу відпочинку до Сергіївки, де немає жодних військових об’єктів, де немає жодних блокпостів, нічого. Максимально тихе місце. І батьки відпустили всіх, бо були певні, що все буде гаразд.

Приїхали на базу відпочинку 29 червня. Усе було гаразд, тихо, спокійно. Ми відпочивали. Єдине, 30 червня батьки, особливо мама, телефонувала й говорила: «Ховайся на тривоги». Вона дуже переживала, і взагалі вона засмутилася, бо ми поїхали на два дні. Вона чомусь подумала, що на один. По атмосфері все було тихо. Там, на базі відпочинку, було багато маленьких дітей. Там було максимально спокійно. У ніч на 1-ше число ми просто розійшлися по кімнатах.

Як завжди, перед сном у телефоні посидіти вирішили. Я була відвернута від вікна, і виходить, в один момент для мене все просто згасло. У роті такий запах тротилу. Світло, нічого немає. Я подумала, що ми під завалами. Подумала, добре, що в мене в руках телефон, я зможу зателефонувати татові. І головне, щоб нам вистачило повітря, — нас урятують. В один момент різко згасло світло й горів екран телефона, тобто я бачила, розуміла, що відбувається. Але мені на голову щось упало, тож я і подумала, що ми під завалами.

Я доторкнулася до чола — у мене вже все обличчя було в крові. Телефон не реагував на жодні рухи. І лише ліхтар вдалося ввімкнути.

. Потім, коли мене почали кликати мої друзі, я зрозуміла, що ми не під завалами. Я так перевірила рукою простір, повітря, і ми почали виходити в коридор, щоб зустрітися. Мій молодий чоловік Олексій, який перебував зі мною в кімнаті, у нього відкритий перелом ноги був — великої гомілкової та малої гомілкової кістки. І він, ясна річ, не міг іти. Я не розуміла, що з ним.

Ми зустрілися в коридорі з друзями. Я кричу, що треба виходити. І тут іще один приліт. Як пізніше ми зрозуміли, це вже в 9-поверхівку він був. Далі ми абияк з одним ліхтариком вийшли на вулицю, де почали телефонувати всім, кому тільки можна: 101, батькам, усім. Далі залишалося просто чекати. Дуже переживали за все. Дуже страшно було. Незрозуміло, скільки ще ракет прилетить.

У моменті було таке відчуття, що невідомо: ти виживеш чи ні. Невідомо, що з твоїми друзями. Дуже страшно.

Коли ми вийшли, нас зустрів хлопчик. На той момент я чомусь подумала, що це якийсь хлопчик із вулиці прибіг. Насправді це був з адміністративного корпусу, який був навпроти. Двоє людей, наскільки я пам’ятаю, вижило, і ось цей хлопчик був одним із них. Він теж хотів зателефонувати батькам, бо він на базі був не з батьками, а з хрещеними. Ось це все почалося, дзвінки... Ми сiли на землю. Ставало дуже холодно, бо велика крововтрата. Ми намагалися не відключатися. Контролювали одне одного. З моїм другом Глібом ми трималися за руки, бо дуже важко говорити. У нього практично розірвалася легеня, і надалі ми чекали.

Через больовий шок я не розуміла, що в мене з обличчям. Мені здавалося, у мене там щоку розірвало й таке інше. Коли ми всі вчотирьох вийшли вже на вулицю, а мій хлопець залишився в тому будинку й ми йому кричали періодично, щоб розуміти, чи він у свідомості та чи живий він. Потім раптом він уже перестав відповідати, і тоді подружка, наймобільніша (вона могла ходити) — вона побігла перевіряти, чи він живий. Слава Богу, був у свідомості, але вже не чув, не відгукувався.

Коли прийшла свідомість того, що ми можемо не вижити, ось тоді мій моральний стан дуже похитнувся і, у принципі, я зрозуміла, що життя — воно дуже тендітне.

Тому зараз я і виїжджала за кордон, щоб трошки морально заспокоїтись, бо дуже важко було переносити тривоги, особливо коли чуєш приліт ракет — це жахливо. Нас забрали до лікарні.

Лежала там близько трьох тижнів. З травм — це розрив барабанної перетинки, контузія, струс мозку, множинні рвані рани тіла, корпуса, кінцівок, обличчя. Слава Богу, кістки не постраждали, але каліцтв залишилося все одно багато. З великого шраму під сідницею на нозі дістали цвяхи, такі великі цвяхи. Тобто першого дня, коли оперували вночі, дістали близько півтора кілограма скла, будматеріалів різних.

Ще багато скла виходить. У боці дістали велике, на ногах. Скла ще дуже багато. І щоб хоч якось зробити ноги більш презентабельними, треба ще багато пройти. Коли мене виписали з лікарні, я зрозуміла, що треба робити щось далі. І в «Інстаграмі» побачила пост про пластичного хірурга Артура, який допоможе повернути красу людям із Сергіївки. Я звернулася до нього. Він одразу відгукнувся, допоміг, за що йому велике спасибі. Ми дуже раді.

Мрію про перемогу України якомога швидше, а тоді вже всі інші мрії почнуть здійснюватися. Хочеться спокійного життя. Хочеться робити те, що ти робив до 24-го. Я вірю в перемогу, безумовно. Наша перемога буде, і буде дуже скоро. Я в це вірю всією душею.