До 2014 року я жила в Донецьку. Звідти переїхала до Одеси. Там я жила два з половиною роки. Згодом вийшла заміж у Слов'янськ. Через повномасштабну війну ми переїхали до Кривого Рогу. 

24 лютого нам зателефонували сусіди і сказали, що розпочалася війна. Ми з чоловіком обидва інваліди-візочники. Замислились куди ми можемо виїхати. 

Відразу ми не збиралися виїжджати. До кінця березня ми ще перебували у Слов'янську. Найбільше ми боялись, що коли не стане ні води, ні світла, ми не зможемо це дістати і принести. З обмеженими можливостями важко було заховатися у підвал. До війни нам Товариство інвалідів видавало продуктові набори, у нас іще залишалися запаси. Ще була вода і газ. 

Коли над нами почали літати снаряди і ракети, ми зібрались і виїхали власною машиною. Евакуювались ми нормально, тільки були великі черги на блокпостах. 

Найважче було у Кривому Розі знайти квартиру, яка б нам підходила. Ми спочатку винайняли квартиру на другому поверсі, нас туди просто занесли, а вийти звідти ми не могли кілька днів. Шукали квартиру на першому поверсі. Це було нелегко. Ми самі все облаштували, зробили пандус. 

З багатьма родичами з росії ми припинили спілкуватися. Вони не хочуть нас чути і розуміти, не хочуть чути правду. 

Я займаюсь бальними танцями на візках, входжу до складу збірної команди України. Через війну немає фінансування цього спорту, скасовані всі наші поїздки за кордон, турніри. Для мене це був стимул, позитивна енергія - танці, поїздки, перемоги. А тепер виходить, що другий рік я нікуди не їздила. Будемо танцювати після Перемоги.