Коли нас бомбили, зруйнували ТЕЦ, міську раду, я перелякалась. Їхав наш сусід, віз дружину до Польщі, і ми з дитиною з ним поїхали. Опинилися ми аж на Волині. 

Пригадую перший день війни: я лежу на ліжку, і о сьомій ранку лунає такий вибух. Що відбувається, не зрозуміло. Перед цим були розмови про війну, невідомо, буде чи не буде. Я почала всім телефонувати, у першу чергу своєму сину, який знаходився в Харкові. Сказала, щоб він зібрав речі і їхав до родичів. 

Коли почалася війна, я з дому взагалі не могла виходити. Я не могла повірити, що у наш час таке може відбуватися. Шокував мене кожен день, а 8 березня - найбільше. З 7 на 8 березня ми сиділи в підвалі, трішки вже почали виходили до хати, Тростянець був на той час окупований, і звідти летіли "Гради": то до нас, то через нас. Ми з дитиною перелякалися, всередині все тьохкало, залишили старих вдома і поїхали у безпечне місце. 

У перші дні ми не могли зняти гроші, магазини були зачинені, з продуктами важко, а якщо якийсь магазин і працював, то були шалені черги. Всі люди перелякані. Добре, що якісь гроші в гаманці залишалися, хто де міг, там продукти і вихоплювали. А потім уже трохи легше стало. 

Коли у березні у нас розбомбили ТЕЦ, то довелося з багатоповерхівок забирати всіх родичів до себе у приватний будинок. От ми такою великою родиною і жили.

Більшість моїх рідних повертаються в Охтирку. Звісно, що воєнні дії дуже позначилися на нервах. Від різкого звуку підскакуєш, прислуховуєшся до всього. У нас бувають розмінування, звичайно, нас попереджають, але все одно моторошно, коли щось вибухає. 

Коли виїжджали з Охтирки, скрізь був прихисток, можна було переночувати, скрізь допомагали люди, зустрічали дуже добре. Особливо в Тернополі. Ми шукали прихисток по телефону, люди дуже привітні. Ми ночували дві ночі по дорозі туди, і дві ночі - назад. Нас приймали, і годували, і поїли, була можливість і помитися, і поспати. 

Ми зупинялися на Волині у Любомлі. Ми приїхали до кордону і я не розуміла на той момент, що мені далі робити. Вдома залишилися літні родичі, не хотілося далеко їхати. Тим більше, що ми з дитиною не збиралися залишати Україну. Ми побули в Любомлі місяць, потім потрапили ще у Кременчуцький район, а коли Тростянець звільнили, ми вирішили повернутися. 

Зараз уже інакший психологічний стан, ніж на початку війни. Ми вже звикли до цього, зжилися, і ситуація вже спокійніша. Завжди є багато повсякденних справ, відганяю погані думки, життя триває. 

У нас з роботами дуже складно. Я займаюсь домашніми справами і доглядаю за своїми літніми родичами і братом з інвалідністю. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася вже сьогодні. Мені здається, що майбутнє буде кращим, з'явилися інші цінності у житті, тому віримо, що все буде добре.