Я з міста Охтирка Сумської області. Працювала в лікарні. З квітня не працюю.

Нас бомбили з першого дня. І літаки літали. Ми в погребі сиділи з дитиною і онуком, усього бачили.

Донька була лежача після операції, онуку - 4 роки, і ми не знали, куди ховатися. Ми двоє діб сиділи в погребі, а потім вивезли їх в село за місто.  

Питна вода у нас була. Медикаментів не було, а їли те, що в погребі. Купити нічого не можна було. Тепло пропало, як ТЕС розбили, а світло було. На карточці були гроші, але ніде де їх зняти. 

Зараз люди вже повертаються. Життя в місті відновлюється. Але все одно не знаєш, що очікувати: коли і куди може прилетіти. Ми всі тут, тільки донька з онуком виїхали. 

Надіємося, що скоро війна скінчиться. А коли - не знаємо.