Мені 72 роки, чоловіку вже 74. Живемо у Слов’янську. Ми тимчасово виїжджали. Побули трошки в Ужгороді й повернулися додому. Там дуже дорого жити, а пенсія невелика. Зараз ми вдома. 

Війна почалася – звісно, доброго нічого. З плачем виїжджали. Думали, повернемося скоро, може через місяць. А побули майже рік. І не знаємо, чим все це закінчиться.

У Слов’янську все, слава Богу, є. Магазини працюють. За гуманітарну допомогу дякуємо, інколи нам дають від Фонду Ріната Ахметова. 

Люди вже повертаються. Багато тут військових, ну і мирних людей багато повернулися додому.

Не думали, що буде війна. Надіялися, що все буде мирно, а воно – війна. Страшно, звісно. У нас багатодітна сім’я, без сина ми б пропали - він нам увагу приділяв. Бо дідусь лежачий. 

Хочемо, щоб скоріше війна закінчилась. Але надії мало.  Миру хочеться.