Чернобай Костянтин, 8 клас
Білоусівський ліцей Тульчинської міської ради Вінницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Морозенко Лариса Семенівна

Війна. Моя історія

Війна змінила багато життів, моє в тому числі. Довелося змінити місце проживання, зник зв'язок із друзями, все стало іншим. Мову спілкування також довелося змінити, ну за останній рік я вже адаптувався до нового життя.

Хочу розповісти свою історію, як я став переселенцем.

Я прокинувся 24 лютого, о 7 годині, у рідному Херсоні, планував йти до школи. Але мама сказала нам з братом, що все не так просто і почалась війна.

Вже було доволі спокійно. Лише можна було помітити дим від Чорнобаївського аеропорту. Говорили, що вночі були вибухи, трохи пошкодили інфраструктуру навколо міста. Люди панікували, багато почали збирати речі та виїжджати із міста.

У перші ж дні з полиць магазинів стали зникати продукти харчування, біля банкоматів були великі черги, мамі ледве вдалося зняти гроші. Ми думали, що це швидко закінчиться.

У наш час війни вже не є способом вирішення конфліктів, більшість можуть домовитися. Але в Інтернеті було багато інформації про те, що північні та східні області також під загрозою. Навіть повідомляли про те, що незабаром захоплять Київ.

У перший день батько пішов до територіальної оборони та записався добровольцем. У нього не було спеціального досвіду чи військової підготовки, але він ще раніше вирішив, що якщо Росія нападе, то піде воювати.

А вже 1 березня російські війська увійшли в місто. Однією з причин такого швидкого захоплення Херсонської області називали розмінування Чонгарського перешийка. Про це писали люди у соціальних мережах, підтверджували і посадові особи. Для мене це означало, що ми самі завдали собі шкоди, не розуміючи цього.

З приходом російських військ ми майже не виходили з дому. Були проблеми зі зв’язком, але Інтернет був. Говорили, що росіяни ходять по будинках, що є мародери, читали, що відбувається в інших областях.

Вже через декілька днів з Інтернетом почались проблеми, часто зникало світло. Тому ми вирішили, що війна може затягнутися і потрібно покинути місто. Родичів у нас небагато, вирішили їхати у Вінницьку область, до двоюрідної тітки матері.

Ми зібрали найнеобхідніше: документи, трохи одягу та їжу в дорогу і вирушили на зустріч не відомому. Цих родичів ми ще не знали. Вже стояли російські пропускні пункти, але проїхати можна було. Росіяни лише запитували чому ми залишаємо свій дім і чи на довго.

Було сумно залишати свою квартиру на невідомий час. Батьки дуже хвилювались, у нас з братом був кращий настрій, ми думали, що це невеличка подорож.

Добрались майже без пригод, було дуже багато пунктів контролю перед населеними пунктами, відчувалось, що в нас воєнний стан.

Коли ми приїхали до родичів, батько пішов у військкомат і приєднався до лав Збройних Сил України. Ми його зрозуміли, всі мали робити свій внесок заради того, щоб ми мирно змогли жити в себе вдома.

Поселились ми в маленькому селі, менше 500 жителів. Спочатку родичі зустріли нас привітно, але вже через тиждень-два ми зрозуміли, що небажані.

Довелося шукати житло, воно тут недороге, через два місяці, коли батькові дали зарплату, вдалося придбати, недорого, але умови були жахливі. Довелося робити ремонт.

Також я пішов у місцеву школу. Було незвично постійно розмовляти українською, але з’явились нові друзі. Двоє із моїх кращих друзів із Херсона зараз перебувають у Великій Британії та в Німеччині у статусі біженців, але повертатись не планують, принаймні поки що.

Я вдячний тим людям, які допомагали і допомагають моїй родині. Самостійно зараз вижити важко. Сподіваюсь, що скоро вже буде перемога і ми повернемось додому. Нажаль моє місто за цей час багато пережило, атмосфера там ще не стабільна, але життя продовжується. Також я вдячний нашим захисникам і, особливо, своєму батькові, якого зараз рідко бачу. Вірю, що Україна переможе.