Мене звати Алла Юріївна. 24 лютого 2022 року я з донькою повинні були їхати в Харків на проходження медогляду, так як вона має інвалідність з дитинства. Ми прокинулися дуже рано, щоб встигнути на автобус, але тут до мене звернулася молодша донька і сказала, що почалася війна. Син моєї подруги, які жили на Салтівці в Харкові, подзвонив у 4.05. Ми не повірили і ще збиралися їхати, але раптом почули потужні вибухи. Я почала дзвонити мамі, знайомим, всі були в паніці. Автобуси вже не ходили і ми залишилися вдома.

Дізнавшись про війну, старша донька перелякалася, середня не могла сприйняти цю інформацію і ходила, шуткувала, а молодша сама по собі ніколи не показує, коли їй лячно.

Другого березня прилетів літак і скинув ракету. Так ми залишилися без світла. Вибухова хвиля була дуже сильною. Добре, що ми ховалися в коридорі, коли вилетіли всі вікна. Ми побігли, хто в чому, у сховище, але там було дуже багато людей і ніде було сісти. Ми перечекати, поки стихне стрілянина, і побігли додому.

Було лячно, але треба було завісити чимось вікна. Знайшла ковдри та затулила. З нами ще живуть наші песики, які дуже боялися, коли ми пішли. Але по ним ми могли зв'язувати, чи потрібно кудись бігти, чи можна хоч трішки відпочити.

Коли взяли в окупацію Чкалівське, російська техніка кожен день їздила мимо наших вікон. Рівно о сьомій вечора починався обстріл та був десь до третьої ночі. Потім все частіше і частіше. Якщо ми раніше могли якось вирахувати час між обстрілами та приготувати їжу, то далі це було неможливо.

Світла не було, зв'язку теж, в магазинах нічого не було, картки вже не приймали. З доньками вирішили, що будемо триматися правила двох стін, щоб не залишати песиків одних. Я чергувала, поки вони спали. Коли почали дуже гупати, ми пішли до моїх батьків. Там ми весь час проводили в ангарі-ляді. Завжди одягнуті, документи поряд на всяк випадок.

Тиша була якась тягуча, тяжка. Птахи не співали, навіть зірок не було на небі. З того часу дуже боюся тиші без звуків. Также і мої дівчата.

Самий страшний день був, коли не вщухали вибухи і ми не могли вийти з коридору. Ми молилися всією сім'єю і намагалися підтримати один одного. Наші песики тремтіли і скиглили. А потім зранку ми побачили снаряд, який застряг на дереві. Якщо б він влучив, то прямо в нашу квартиру, туди, де ми були. До нашого будинку було 20 метрів. Я була в шоці, а діти почали хто плакати, а хто сміятися.

А ще – коли пішла по хліб і почався обстріл. Я нервувала, що діти залишилися самі, а вони хвилювалися, що мене довго немає. Півчаса були, як вічність. Я побігла понад будинками, кожен раз присідаючи, бо літали над головою. Коли прибігла, ми обійнятися і сміялися, що живі. Як би не захист Бога, я так думаю, ми би загинули.

Старша донька постійно плакала, зривалася на крик, тряслася. Середня миттєво лягала спати і її не можна було розбудити, молодша трималася, як доросла, навіть більше, ніж я. Ми старалися не зриватися один на одного, допомогати. Особливо я підтримувала маму, коли вона впадала в паніку. Ми всі багато молилися. Спали по черзі, щоб встигнути всіх розбудити.

З медикаментами було тяжко, їх не було.Магазини не приймали карток, тільки живі гроші, але і їх вже не було. Гуманітарну допомогу дала один раз селищна рада, потім її не було. Добре,що була картопля, макарони, та ще допомагали сусіди друг другу. І добре, що є вулична колонка, де можна було набрати води.

Якось ми чекали з середньою донькою, Анжелікою, знайомого волонтера на перехресті, коли почався обстріл. По дорозі швидко їхав позашляховик, в якому були російські воєнні і вони направили на нас автомати. Донька це побачила першою і сказала, щоб ми зійшли з дороги у яму. Там на узбіччі була яма, куди ми сховалися. А ще, коли не долетіла до нашої квартири ракета. Коли донька це побачила, вона сказала, що повірила в Бога, бо дуже йому молилася.

В мене є лялька, яку я сама зробила ще до війни. Я її забрала, коли ми виїжджали. Але вона специфічна. Янгол правосуддя.