«З 4-го на 5-те пропав газ. Ми примудрилися зварити картоплю та підсмажити м’ясо. Цілий день цим займались. І 19 літрів води з-під крана прокип’ятили», — згадує Світлана.

12 березня о 7-й ранку по вулиці Пилипа Орлика їхав танк із літерою Z. Світлана із чоловіком виразно чула слова: «Маріуполь, здавайся!» Танк повільно їхав вулицею. Поряд ішли військові.

Почали вікна заклеювати ізоляційною стрічкою та харчовою плівкою. Виглянули — горить машина біля готельки. Сильний приліт був у під’їзд, осколки полетіли у вікна Світлани. Вона за секунду до того схопила чоловіка й закричала: «Іди!». Інакше загинув би.

23-го числа (23 лютого) мій чоловік повернувся з відрядження; звісно, зустрічала чоловіка з повністю забитим холодильником, було все приготовлено. І водночас уже постійно були новини про те, що президент РФ хоче визнати незалежність усієї Донецької області, що вона ніби входила до складу ДНР, але в цих обставинах якось ми були спокійні, бо Маріуполь із 2014 року був під хорошим захистом і ми були впевнені, що такого жаху, який відбувається зараз і досі, — цього не буде. Отже, 23-го числа я зустріла чоловіка, усе чудово, чудово провели вечір і лягли спати.

Вранці 24-го близько 10-ї ранку мені зателефонував син, який був у відрядженні у Франції, і каже: «Мамо, ви де?». Я кажу: «Як де? Ми вдома». Він каже: «Мамо, почалася війна». Я кажу: «Та що ти кажеш, у нас тут усе тихо, у нас усе спокійно». «Мамо, почалася війна». Ми, звичайно, одразу ж увімкнули всі планшети, усе що тільки можна, і почали вивчати новини, і дізналися, що обстріляли Київ.

Ну, перша думка — це буде недовго, проте потрібно трішки запастися продуктами.

Ми відразу ж рвонули в «Метро», звичайно, до найбільшого супермаркету, під’їхали і, м’яко кажучи, «поцілували замок». Тому що всю територію «Метро» було закрито й на територію потрапити було неможливо. Але, дякувати Богу, поруч був «Порт-Сіті». Ми відразу ж прибігли до «Порт-Сіті». У «Порт-Сіті» були спокійна атмосфера.

Люди, ну так, закуповували багато продуктів, але водночас якогось ажіотажу не було, водночас люди говорили, що в магазинах «Щирий Кум» можна було розрахуватися за продукти лише готівкою, але в «Дзеркальному» вся мережа працювала, оплачували банківськими картками, а в «Порт-Сіті» на першому поверсі працювали банкомати. Люди стояли в довгій черзі та знімали гроші. Ми розуміли, що банківська система може бути на певний час відключена, і тому вирішили також зняти копійчину.

Значить, зайняли чергу, купили продукти, і, до речі, продавці в магазині нам казали: «Шановні, краще беріть більше, бо невідомо, буде завезення чи ні». Тобто це був перший такий тривожний дзвіночок.

Ми відвезли додому, а потім знову повернулися. Знову стояли в черзі, загалом стояння в черзі в нас зайняло близько чотирьох годин, зняли грошики й повернулися додому. При цьому в Маріуполі все було спокійно. Отже, 26 лютого ми дізналися, що був перший обстріл Сартани, тобто ми зрозуміли, що щось починається. Ще 25-го числа ми виходили в магазин, чоловік, вірніше, виходив, продукти ще були, але полиці починали поступово… ставати порожніми й більше стали переходити на оплату готівкою, зокрема, те саме було в «Єві», тобто є деякі мийні...

Ми чудово розуміли, що буде якась «заварушка», але ніхто не думав, що це буде такого масштабу.

Значить, 27-го числа ми ще кілька разів виходили з дому, частина магазинів була зачинена, з аптек — одна чи дві, і асортимент дуже маленький, і стояли просто божевільні черги, але ми на цьому не загострювали уваги, бо вдома, як кажуть, у кожного є якась аптечка перших необхідних ліків тощо. І

1 березня вперше вимкнули світло, вимкнули світло — і зник зв’язок «Київстар», але в мене просто телефон на дві картки, тому в мене працював «Водафон» і за допомогою «Водафону» я могла додзвонитися тим знайомим, у яких теж був цей зв’язок, а «Київстар» ніби ліг. І чоловік пробіг через дорогу на проспект Будівельників до наших знайомих, у них було світло, він там зарядив павербанки, щоб був зв’язок. Потім увечері світло дали — і в мене перша думка: якщо немає світла, то не працюють насоси, то не буде води. У нас величезна кутова ванна, я в неї до самого верху набрала води, тобто повну ванну води. І ми мали продукти. Тобто ми… звичайно, там і м’ясце якесь.

Другого числа дали світло. Ми зраділи, ми приготували їжі та просмажили, проварили все, що можна, як то кажуть. Далі, 2-го числа, ми ще розмовляли із сином, він сказав, що «я не можу перебувати за кордоном, я повертатимусь в Україну, бо я люблю свою Батьківщину, і я не можу сидіти та зі сторони спостерігати за тим, що тут відбувається». Другого ввечері ми з ним поговорили, і третього зранку вже зник повністю мобільний зв’язок та Інтернет. Тобто, виходить, до 22-го числа (до 22 березня) ми були в Маріуполі.

І весь цей час ми знаходились у вакуумному інформаційному просторі, тобто ми не знали, що відбувається в місті, де тривають бої.

І будь-що, тобто остання була інформація про те, що обстріляли Східний, і поранених, зокрема із Сартани, і навіть людей із Волновахи везуть до центру міста. Але при цьому ми дотримувалися спокою, бо поки що був Інтернет, ми дивилися виступ нашого мера, який казав, що «спокійно, не нервуйте, не заважайте роботі, сидіть удома. Не виходьте на вулицю, бо громадський транспорт працює в меншій кількості та в основному розвозить працівників підприємств, і можливо, що місто буде оточене, але наші захисники, наші ЗСУ нас захистять і все буде гаразд». Тому ми як би особливо навіть не нервували, що все буде гаразд.

Другого числа чоловік ще виходив за хлібом, що його привезли до магазину, його було мало й не вистачило, тобто не взяли. А я пішла, там працювали ще маленькі кіоски на ринку «Космос», і ще трошки, як-то кажуть, «затарилися» овочами, тобто це був один чи два кіоски. А так весь ринок, усі магазини, принаймні в нашому мікрорайоні, були зачинені.

Десь 7-го числа, вірніше, 4–5-го, пропав газ, але я не знаю, якась у нас була «чарівна» пічка, у нас усі чотири конфорки, газ ще теплився, тобто він був такий маленький-маленький, і ми примудрилися зварити картоплю.

І те м’ясо, що купили, ми встигли його посмажити, ну, щоправда, на це в нас пішов цілий день, бо зварити ту саму картоплю, яка вариться пів години, — у нас на це пішло десь дві з половиною години. Але газ ще теплився, і ми замовляли воду покупну, ось якраз 23-го числа її привезли. Я розуміла, що з питною водою будуть проблеми. І ми встигли перекип’ятити ще 19 літрів води з ванної, щоб вона була продезінфікована, щоб у нас була питна вода.

11-го числа, десь після 4-ї, ми почали чути віддалені вибухи. Розкати до нас доходили з боку Запорізького шосе, це були перші такі відгуки про те, що справді почалася війна, яку ми відчули самі, 11-го числа, ні, 8-го числа вже почалися якісь прильоти. Тому що ми 8-го сходили до подруги, яка заряджала нам павербанк, і будинки по Урицького, у школах № 63, 64 — вони були частково без шибок. Ми розуміли, що були прильоти й ближче до нас. По‑перше, було холодно, усі вікна були зачинені й для нас це теж було своєрідним шоком.

І з цього моменту люди почали готувати на вулицях, робили мангали й готували там навіть борщі, супи тощо. Тобто коли ми вийшли надвір 8-го числа, наші були дуже здивовані, бо думали, що ми поїхали. Тобто ми особливо надвір не виходили, бо, по-перше, холодно, по-друге, страшно. І плюс не працював ліфт. У нас у будинку бомбосховище не було обладнано, тобто це в першому під’їзді, під першим під’їздом був звичайний підвал, над яким нависав ще й балкон, тобто щоб туди спуститися, треба було зігнутися в три погибелі. І водночас був один вихід.

Ми розуміли, що якщо буде приліт і балкон накриє вхід, то виходу не буде, ми будемо поховані живцем, тому в мене вдома були два великі крісла, ми їх витягли в коридор, де було дотримано правило двох стін, поставили ці два крісла.

Вони були дуже великі та затишні, у них можна було напівлежати. У загальний коридор ми вирішили не виходити, тому що в цей час почався дуже сильний холод і ми просто, чесно кажучи, боялися ще й захворіти, тому ми просто почали утеплюватися одягом, ноги кутали в пухову хустку, у теплі ковдри й почали ночувати в цих кріслах у коридорі.

Ми лягали спати, ще нормально роздягалися, і як тільки чули прильоти та вибухи недалеко від нашого будинку, ми одразу утеплювалися, одягалися та перебиралися в крісла вдома. Восьмого числа ми вийшли до моєї подруги, провідати, як у них справи, і побачили, що довгі будинки по Урицького біля 63-ї, 64-ї шкіл — вони стояли частково без шибок, шибок не було і в готельках, які стояли перпендикулярно до вулиці Урицького, перед Пилипа Орлика.

Сходили до подруги, у неї теж були прильоти, осколком пробило їй балкон, пролетіло через дві кімнати — і осколок застряг у гардині. Морально трохи підтримали одне одного й повернулися додому.

Як я сказала, газу вже не було й люди почали готувати на вулиці. І 11-го числа був приліт практично поряд із під’їздом. Навпроти мого будинку готелька з одним під’їздом. І приліт був поряд із першим поверхом. Можливо, це осколки були. Нас це налякало, але найбільше налякало людей, які збудували мангал між нашим будинком і цією готелькою.

Після цього люди почали перебиратися ближче до своїх під’їздів. І коло кожного під’їзду поставили мангал. Чоловіки почали рубати дерева або збирати гілки — і ми ніби стали однією дружною сім’єю. Готувати під’їздом. Значить, 12-го числа о 7-й ранку чоловік сказав: «Іди швидше до вікна, подивися, по Урицького з боку «Порт-Сіті» їхав танк із буквою Z і поряд із ним кралися четверо військових.

І в такій мертвій тиші, яка була в місті, ми дуже виразно чули слова: «Маріуполь, здавайся». Я не знаю, що це було — істеричний випад чи ні, — ми просто розсміялися, це не вкладалося в голові.

«Маріуполь, здавайся!» і танк, який ніби крався вулицею, поки ми приготували собі сніданок, — це взагалі була окрема тема. Ми потім виходили, щось варили, готували. Ми вранці кашоїди. Ми мали сухі каші.

І була така філіжанка, як алюмінієва, дуже тонка, і свічки. Ми запалювали свічки, підігрівали на два пальці води та заливали цю кашу. Коли ми поїли, чуємо прямо рев якийсь. Ми, звичайно, акуратно підбігаємо до вікна. На величезній швидкості їхали три чи чотири танки, військові сиділи на броні. Ми говоримо: «Ну, зрозуміло, наші їм насипали».

І щодня, коли ми прокидалися та лягали спати, була одна думка, що в бік «Порт-Сіті» поїдуть наші танки з українськими рідними прапорами.

І так ось ми сиділи, виходили надвір, гуркотіло. Гуркотіти стало дедалі частіше та дедалі ближче. Якщо ці звуки були далеко, то потім ми чули дедалі ближче. Жодної інформації не було.

Я трохи повернуся назад, бо з 24-го до 26-го числа в Інтернеті писали, що з Маріуполя виходили потяги, але якогось заклику до евакуації ми не чули. І я чоловікові кілька разів казала: «Ну давай поїдемо. Краще ми потім повернемося». Він каже: «Та ну, місто захищене, сказали, що все нормально. Нехай із маленькими дітками їдуть, у кого старі, може, з дитячих будинків, а ми трошки пересидимо, усе буде добре».

І ми як би сиділи до останнього, але вирішальним моментом… і це сталося 12-го числа, десь ближче до обіду. Ми, звичайно, заклеїли вікна, до того ж скотчем. Коли скотч закінчився (у мене чоловік пов’язаний з електротехнікою, тому в нас удома було багато ізоляційної стрічки), ми почали заклеювати ізоляційною стрічкою, і ми ще мали харчову плівку. Заклеїли практично всі вікна, окрім одного великого вікна, яке виходило балконом саме на цю готельку. І десь близько 12-ї чоловік пішов заклеювати це вікно.

Чуємо дикий вибух, а він стояв на балконі. Значить, світла вже не було, тож усі продукти ми зберігали на балконі. І коли ми визирнули, ми побачили, що горить машина, яка була припаркована поряд із готелькою.

І в мене якесь шосте відчуття, я просто його схопила в оберемок і сказала: «Швидко заходь». І в цей час стався дуже сильний приліт саме в під’їзд цієї готельки, і осколки полетіли до нашої оселі, розбило балкон і розбило одне скло двопакетника. Саме в тому місці, де стояв мій чоловік.

Ми зрозуміли, що Бог оберігав просто, що ось якби буквально секунду він залишився там, то його вже просто не було б серед живих. І 12–13-го числа обстріли стали дедалі сильнішими. Ми стали дедалі більше перебувати в коридорі, практично не виходячи в кімнати, і 12-го почалися такі дуже сильні, гучні вибухи. І ми перебралися в коридор, закуталися в ковдри. Одні носики стирчали. Ми в рукавичках і повністю в зимовому екіпіруванні, але завдяки тому, що вікна в нас були цілі, температура трималася 8–10 градусів, тоді як сусіди говорили, що у них 5 і нижче. Тоді градусник показував на вулиці майже мінус 10, і випав сніг — середина березня, сніг на вулиці.

Ми здивувалися, що коли подивились у вікно, що люди реально збирають сніг у відра й ось цей сніг кудись забирають, ми спочатку не надавали особливого значення. У мене була вода, і я про це не подумала.

А потім, коли ми виходили на вулицю, то сусідка нам розповіла, що люди, які не мали води, збирали з вулиці, вони топили цей сніг, його кип’ятили для того, щоб реально можна було щось попити.

Сусіди в нас молодці всі, ділилися водою, підтримували одне одного як тільки могли. І десь до 8 березня почалося мародерство, бо в нас якраз поряд проходить вулиця Пилипа Орлика й по ній їхали машини, навантажені картоплею, апельсинами, консервами, або люди, як бурлаки, за плечима тягли ящики. Потім ми дізналися, що щось влучило в склади, які були недалеко від «Порт-Сіті», і народ просто кинувся туди, щоб запастися продуктами, бо магазини давно вже не працювали. І в цей момент теж надійшло таке повідомлення, що наші сусіди з третього під’їзду намагалися виїхати, їхня машина була обстріляна, дружина з дитиною, дякувати Богу, залишилася жива, а чоловік залишився за кермом, він просто загинув. Вона потім прибігла, каже: «Я не знаю, куди мені бігти, що робити, як його забрати з машини. Ми ледве втекли, а він залишився там».

Ось 13-го, так-так, 13-го (чи дуже рано вранці, я не пам’ятаю) ми сиділи закутані в ці ковдри й у цей момент наш будинок просто підстрибнув, тобто молилися всім святим, усім батькам, яких немає з нами, щоб дім наш уцілів і залишилися живі люди, які в ньому живуть. Як пізніше з’ясувалося, був приліт снаряда в торець будинку, на другий поверх. Було розбито двокімнатну та поруч трикімнатну квартиру, одним снарядом пошкоджені були ці квартири. На момент прильоту у квартирах не було людей. Це теж добре, бо здебільшого в нас люди в під’їзді сиділи біля шахт ліфта.

Перший поверх перетворився на склад дров, виходити стало дедалі небезпечніше, обстріли ставали дедалі гучнішими.

18-го числа ми знову сходили провідали подругу. Прийшли додому, і сусіди нам сказали, що до нас приїжджали якісь дивні люди та сказали, що мене із чоловіком треба терміново вивезти, з огляду на досвід 2014 року, коли людей просто викрадали. Ми вже не знали, про що й подумати, ми зібрались із силами…

Наступного дня приходить чоловік невисокого зросту, представився Максимом; він сказав, що він волонтер і йому сказали нашу адресу, щоб він нас вивіз у безпечне місце. І він сказав пароль «Філімон», і після цього ми із чоловіком стали до нього ставитися з повною довірою, тому що Філімоном звали нашого кота, який у нас прожив 19 років. І ми зрозуміли, що це син нас намагається витягти із цього пекла. Але ближче до 18-го числа наш район перестали обстрілювати, усі бойові дії перейшли у бік 17-го [мікрорайону], і на вулицю Купріна, і проспект Миру.

І ми подумали: ну все, ну ось знову зараз підуть наші танки й усе буде добре, тим більше стіни в нас цілі, води ще пів ванни залишилося, продукти теж ніби, не голодуємо. Ми були впевнені, що все ще буде гаразд.

Я хочу сказати… коли снаряд прилетів у нашу оселю, осколки пошкодили лоджію, але знову-таки всі шибки у квартирі залишилися цілі й це давало впевненість, що в нас усе буде добре.

18-го числа, коли ми йшли до моєї подруги, коли ми повернулися, у нас на дверях крейдою було написано, що «Вадику, я перебуваю в лікарні в 17-му, 7-й поверх. Прийди, будь ласка, принеси сумку». І Вадим зрозумів, що то його знайомий. Ми взяли велику сумку й пішли в 17-й. І тоді я вперше побачила могили у дворах, бо до цього ми особливо нікуди не виходили, хоча сусіди з під’їзду розповідали, що Соняшникова вулиця, по Гранітній — там стоять повністю чорні випалені будинки, і це просто жах. Ну, поки на власні очі не побачив, це в голові не вкладалося, що таке може бути.

Ми бачили зруйновані дитячі садки, ми бачили великі вирви, ми бачили ракети, які не розірвалися, стирчали хвостом угору.

Ми пройшли бульваром Шевченка. Він був частково перегороджений автобусами, на яких ми щасливо їздили містом. Були гусениці якогось танка, якийсь водовоз, машини та вигорілі будинки на бульварі Шевченка, у бік 17-го мікрорайону, а в 17-му мікрорайоні стояла якась така машина — не зрозуміло, що було в ній.

Це я потім зрозуміла, що там були ті тіла загиблих, десь близько чотирьох людей рили братську могилу. Вона була просто дуже великого розміру, і періодично дорогою до 17-го траплялася могила з хрестами; до речі, у нас на ринку «Космос» був кіоск ритуальних послуг і, можливо, його розмародерили. А може, й просто залишили відкритими, ну могилки були дуже доглянуті, і таке враження, що ти йдеш Старокримським цвинтарем, де нещодавно люди поховані.

А не по 17-му мікрорайону, де був величезний ринок. Ми прийшли в 17-й, побачили частково зруйновану лікарню. Це був корпус, де були операційні, піднялися на 7-й поверх, де був наш знайомий. У цей момент наш мікрорайон контролювався ДНР. Наскільки ми розуміли, спочатку йшли війська РФ, а після того як вони «зачищали», як вони говорили, якусь частину міста, потім входила так звана поліція ДНР, зокрема ходили по домівках.

До нас теж у квартиру зайшли, у під’їзд, автомат прямо на нас спрямований, з ліхтариком, чоловікові: «Військовозобов’язаний?»

Він каже: «Ні». «Служите?» Він каже: «Ні». «Говоріть, кого ховаєте?» — ось запитання просто «в лоб». Ми кажемо: «Нікого ми не ховаємо». Він зайшов, просвітив усі кімнати, заглянув під ліжко, перевіряв, що немає нікого з військових у квартирі. Тобто з такою «зачисткою» пройшли весь наш мікрорайон, і від цього всередині було настільки неприємно та було якесь бридке відчуття.

Ось ці люди прийшли та диктують, що нам робити, як нам жити. І після того як ми побачили ці могили, зруйновані дитячі садки, школи, будинки повністю випалені…

Нагадувало якийсь фільм жахів, що це просто як декорації. Стоїть лише один лицьовий бік будинку, а через нього видно небо; тобто для нас, звичайно, враховуючи те, що ми не виходили на вулицю, для нас це був просто шок.

І ми до знайомого піднялися до лікарні, лікарню теж курирували так звані ДНР, пропустили без запитань. Піднялися на 7-й поверх, а в мене телефон був весь час у режимі польоту. Я його періодично вмикала — раптом є сигнал. І коли ми прийшли на сьомий, у мене посипалися повідомлення від сина: «Батьки, ви що там з глузду з’їхали? Я прошу людей, вони ризикують своїм життям, щоб вас вивезти, а ви що робите». Я зі сльозами: «Синочку, забери нас, вивези нас звідси». Син тим часом з-за кордону повернувся в Україну. Був із сім’єю в Чернівцях, там він пішов, хотів записатися в ЗСУ. Там йому просто сказали, що «ви не служили, у вас немає навичок зі зброєю, тому нам гарматне м’ясо не потрібне. Ідіть і робіть те, що можете робити для нашої перемоги». І він зайнявся волонтерством.

І через якихось знайомих здзвонився з хлопцями-волонтерами з Мелекіно, які приїжджали більше ніж тиждень до Маріуполя та вивозили людей до Мангуша й Мелекіно. Я, напевно, усе життя молитимуся за здоров’я цих хлопців, хоча знову-таки, ось коли він сказав... син сказав, що все, 22-го числа будьте напоготові, мінімальні сумки, теплі речі закиньте й чекайте, за вами приїдуть.

Приїхали хлопці, перед цим ми пройшлися нашим районом, побачили весь цей жах, і в голові почали складатися пазли, що таке може бути не тільки в нашому районі, а й по всьому місті.

Коли ми проходили біля Школи міліції, уся Новоселівка була в диму. Ми пройшли пів кілометра, і я весь час кашляла. Горло просто роздирало від диму: 9-поверхівки, що стояли на проспекті Будівельників, — за ними просто стояв чорний дим. Як пізніше ми дізналися, це був дуже великий обстріл «Азовсталі» та [вулиці] Кірова. Але знову-таки ніякої інформації в нас не було.

Це, звичайно, важко уявити, що в наш час ти не знаєш, що відбувається в місті, країні. Хлопці нас вивезли до Мелекіно, ми там жили два тижні. Ми сподівалися виїхати на Дніпро, бо нам розповідали казки, що в Бердянську жодних волонтерів немає, а якщо і є, то там люди живуть і ночують незрозуміло де та як. Однак ми досиділися, коли вже настав перший день «фільтрації». Ми зрозуміли, що треба все кидати та їхати, там життя не буде.

Ми найняли машину. Нас везли полями, ми бачили спалені машини. Але ми таки проскочили до Бердянська, і через два дні в Бердянську гуманітарні коридори рашисти не відкривали. Люди не могли виїхати, тому, дякувати Богу, у нас була копієчка, ми найняли водія та нас вивезли до Запоріжжя.

І після того як ми їхали до Запоріжжя, і ось ці блокпости, їхнє ставлення до наших людей (мовляв, що ви там забули в цьому Запоріжжі, тут на вас чекає щасливе життя), ці обшуки з вивертанням сумок, це приниження з моральним тиском — це, звичайно, було дуже важко.

І це було велике щастя, коли ми проїхали «сіру зону» та побачили наш прапор, побачили наших військових, які нас зустріли. У мене почалася істерика — чоловік почав заспокоювати. А військові кажуть: «Нічого страшного, не ви така одна; усі щасливі, що повернулися».

Ми віримо лише в перемогу. Якби не вірили в перемогу, ми виїхали б з України через територію росії, але ми віримо в перемогу. Ми зараз допомагаємо синові, волонтеримо, ми стараємося, щоб наші ЗСУ були захищені в міру можливості, тобто якесь захисне обмундирування. І щоб Україна точно перемогла, щоби ніяких домовленостей, нічого цього. Це наша територія. Ми воюємо за свою землю, ми воюємо за свої будинки. Ми воюємо за свою мову, за свої домівки, ну, це наш дім.

Як можна загарбника пустити у свій дім? З ним спілкуватися, привітатися, брати від нього щось? Я цього не розумію.