Бєлікова Дар’я Вадимівна, студентка Фахового коледжу «Універсум» Київського університету імені Бориса Грінченка, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Груздьова Олена Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прокинулась, приблизно, о п’ятій ранку від звуків вибухів.

Перші декілька хвилин намагалась заспокоїтись, переконуючи себе в тому, що мені просто здалося, або це не вибухи, а салют.

Та глибоко всередині вже було розуміння того, що почалась війна…

Я усвідомила цей жахливий факт лише тоді, коли дізналась, що в Україні оголосили воєнний стан. У мене почалася справжня паніка.

Не хотілося абсолютно нічого. Ні пити, ні їсти, ні спати. В голові були лише думки про те, що буде і як жити далі.

Другий день війни був для мене набагато важчим і страшнішим за перший. День, коли в Києві висадився російський десант і почалися вуличні бої. З вулиці було чутно автоматні черги та вибухи. Ми ховалися в підвалі нашого будинку разом з іншими його мешканцями. Звісно, цей підвал зовсім не був схожим на укриття, і всі це прекрасно розуміли. Але іншого виходу не було. Облаштоване бомбосховище, яке дійсно могло б захистити від ракет чи снарядів, знаходилося дуже далеко, і дійти до нього за пару хвилин було просто нереально. Спочатку я боялась підвалу. Мене лякала його гнітюча атмосфера, пошарпані стіни, труби, газові лічильники. Та я була не одна, тому згодом страх минув. Ми розмовляли з сусідами, всіляко заспокоювали одне одного і навіть намагалися жартувати. Були дні, коли через постійні обстріли доводилося сидіти в підвалі цілу ніч. Тоді мене рятували книжки. Я намагалась читати будь-що, аби лише трохи відволіктись від жаху, що відбувався. Було складно не панікувати і думати про щось інше, коли будинок здригається від вибухів, але іноді в мене виходило. Якби не читання і думки про щось хороше, я б просто з’їхала з глузду.

На другий тиждень війни мені вдалося виїхати з Києва разом з родичами. Ми евакуювалися в невеличке містечко Рогатин, що на Івано-Франківщині. Там, вперше за два тижні, я відчула себе у відносній безпеці. В Рогатині не було вибухів, а сирени лунали рідко.

Ми нарешті почали нормально спати й перестали боятися виходити на вулицю.

Безумовно, я дуже сумувала за батьками, друзями та рідним Києвом. Також було доволі сильне почуття провини за те, що я змогла виїхати у більш-менш безпечне місце, а деякі люди такої можливості не мали та були вимушені залишатися під постійними обстрілами. Було дуже боляче чути про Бучу, Ірпінь, Бородянку, про тисячі зламаних людських доль.

Ми повернулися додому невдовзі після деокупації Київської області, коли в Києві стало відносно спокійно. Я була рада знову зустрітись з батьками, прогулятися вулицями свого улюбленого рідного міста. Хоч повсюди стояли їжаки та мішки з піском, хоч деякі будинки були зруйнованими, Київ потроху оживав. На вулиці знову гуляли діти, почав працювати громадський транспорт. Місто поверталося до звичайного життя.

Війна навчила мене радіти простим речам та цінувати кожну мить життя. З’явилося усвідомлення того, що життя не вічне. Тому потрібно жити тут і зараз. Я помітила, що війна об’єднала людей. Вони стали більше підтримувати одне одного та допомогати тому, хто цього потребує. В цьому і полягає сила нашої країни. В єдності. Тому я вірю, що перемога буде за Україною, за нашим вольовим, дружнім та незламним народом.