Нашу Снігурівку у березні окупували без жодного пострілу. У нас не стало ні світла, ні газу, ні води, ні пенсії. Ніякі магазини не працювали. Ми виживали, як могли. Медикаментів взагалі не було, аптеки були зачинені. Орки розграбували магазини і банкомати. У крамницях танками відривали двері. Нам нічого не діставалося. Ми були від світу відірвані. Що було у хаті й на нашому маленьку городику - з того ми виживали. 

Найстрашніше було, коли обстрілювали через Снігурівку і нашу хату. У нас шифер на хаті був, як решето. Ми за день збирали у дворі по пів відра уламків. 

Мій племінник підірвався на танковій міні. Його розірвало на шматки. 

Ми з дружиною обоє хворі, після операцій. Дружина - онкохвора, у мене було три операції. Але ми пережили потихеньку окупацію і так будемо проживати. 

Ми відчували, коли орки мають піти. Знали, що через місяць-два їх тут не буде жодного. Через три місяці їх усіх вибили звідси. Нас звільнили 10 листопада. Ми чули тільки як уночі танки гуркотіли - окупанти відступали на Херсон. Навпроти моєї хати стояв танк. Він бив щодня у бік Баштанки, Червоної Калини і Березнегуватого, аж поки у нього гармата не заклинила. Так росіяни його й покинули тут. А самі втікали на інших танках. 

По наших відчуттях, на осінь війна має закінчитися. Майбутнє буде дуже хорошим. Ми багато пережили, має бути тільки добре. Віримо в нашу Перемогу, віримо, що Україна буде квітучою.