У мене майже вся родина військових. Мій тато боровся з рф з самого початку війни, з 2014 року. Він був поранений. Зараз батько знову пішов на війну. Мій брат служив в "Азові". Він загинув в Оленівці. Йому було 27 років. Я пішла на військову кафедру, закінчила її та отримала звання. Мама моя - волонтер із самого початку війни. Мій найстарший брат - моряк, він в Україні, також волонтерить. 

Я виїхала за кілька днів до повномасштабного вторгнення у Дніпро. 24 лютого я дуже міцно спала і не чула, що відбувається паніка і хаос. За дві години гуртожиток майже повністю спорожнів. Мені зателефонував тато і сказав, щоб я зібрала речі і була готова виїжджати. Ми їздили на блокпости по Дніпропетровщині і запитували у наших захисників про їхні потреби. Ми збирали кошти і те, що просили, ми їм привозили. Я хотіла залишатися ближче до батьків, але змушена була виїхати. 

12 березня, коли по Дніпру був ракетний обстріл, я поїхала до Львова. Ми приїхали на вокзал, а там були величезні черги. Певно, якби ми не зустріли знайомих, які стояли майже біля платформи, ми б іще довго звідти вибирались. Попри те, що ми були майже з самого початку, ми стояли 11 годин. Волонтери розносили чаї, кави. Коли ми сіли в потяг, нам сказали вимкнути телефони. Були закриті вікна, нас було по вісім людей на двомісне купе. Ми їхали сидячи 36 годин. 

Львів обрала, тому що у тата тут були побратими. Спочатку я жила у них, а потім нам з мамою знайшли безкоштовну квартиру. Ми платимо тільки комірне. Ми разом з мамою волонтерили: шили для військових балаклави, бронежилети, елементи військової форми. Це все відправляли в тероборону на Запоріжжя. Я зараз знайшла роботу, намагаюсь дистанційно допомагати - зв'язувати поранених з волонтерами. 

Я дуже емоційно переносила втрату знайомих і близьких. Друзі пішли на війну і наразі я не маю з ними зв'язку. Отже найбільші труднощі здебільшого психологічні.

Мене шокувало, що мені батьки не відразу сказали, що сталося з братом. Я почала відстежувати новини. Він не виходив на зв'язок. Коли вдавалось зв'язатися з татом, брат розповідав, що найважчі моменти були, коли вони перебували на "Азовсталі" із цивільними і не мали можливості звідти вийти, було дуже мало їжі і води. Продукти були всі прострочені, майже не придатні для вживання, але інших не було. Всю їжу вони залишали цивільним - дітям і жінкам. 

Розповідав, що було дуже мало зброї і боєприпасів, не було чим оборонятися, кожного дня хтось гинув. Не було ліків. Волонтери намагалися туди їх доставити, але російські окупанти не давали це зробити. Цивільних дивом вивезли, залишилися одні військові і їхні родини. Один військовий намагався вивезти цивільних чоловіків. Машину обстріляли, він дуже сильно постраждав. Його намагалися вилікувати, але не було чим. Розповідав, що вони їли: знайшли зіпсовану ковбасу і прокисле молоко, все виварювали, пересмажували і їли те, що є. Дуже сильно не вистачало води. 

Коли здавалися в полон, брат розбив телефон заради безпеки, щоб не знайшли ніякої інформації. Викинув сімкарти. Вони не з самого початку були в Оленівці. Волонтери з Червоного Хреста давали телефон, і він телефонував татові. Розповідав, що вони їли раз на день. Було краще з харчуванням, ніж на "Азовсталі". І було дуже страшно. 

Приємно вразило, що дуже багато людей піднялися за "Азовсталь". Вийшли на вулиці, попри холод і спеку і вимагали, щоб полонених "азовців" повернули в Україну. 

Найбільше я боялась дзвінка батьків. У списках загиблих в Оленівці мій брат був тридцять четвертим. Я чула, як батьки плачуть. Я хвилювалась за їхній психологічний стан. Тоді я пішла до аптеки і купила сильне заспокійливе. 

Були фінансові проблеми і проблеми з ліками, але тепер я маю роботу. Працюю сушистом.

Допомагає долати стрес робота. Наодинці іноді розмовляю з братом. Може, він почує. 

За кордон виїжджати не планую. Усі мої рідні і близькі тут. 

Я думаю, що війна триватиме ще пів року. Поки інші країни спонсоруватимуть рф, війна не закінчиться. 

Боюся зірватися і піти на фронт, бо тоді батьки з глузду з'їдуть.