Бєломестний Юрій, студент І курсу спеціальності «Право» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Війна… Чи замислювався кожен із нас, що означає це слово? Скільки в ньому болю, жорстокості та ненависті, надії, сподівань, жаги до перемоги. Переглядаючи в дитинстві фільми про війну, завжди захоплювався героями. Я з цікавістю слухав розповіді мого дідуся як люди ділилися останніми крихтами хліба, щоб вижити, про поранення, а також про побратимів, яким не судилося повернутися. Усі ці історії мені нагадували сюжет якогось фільму або прочитаної книжки.

Чи міг колись подумати дідусь, що його спогади про війну стануть реаліями ХХІ ст.? Усе те, що він до своєї смерті намагався забути, як страшний сон, відчує онук. Тепер це наша родинна пам’ять поколінь.

Мабуть, сьогодні не залишилося жодної української родини, яка б не відчула на собі весь цей теперішній жах. Чи міг я колись уявити, що наші батьки будуть боронити Україну від ворога? А жінки з дітьми залишать свої домівки та, рятуючи життя, тікатимуть світ за очі? Та НІКО́ЛИ! У моєму житті в один момент блакитне небо перетворилося на жахливу темряву. Я до кінця не розумів, що відбувається. Пам’ятаю очі матері, коли вранці завила сирена, як зі сльозами на очах вона проводжала батька. Завжди усміхнена, весела, яскрава жінка, а зараз – стурбована, тривожна голубка із сумом в очах. Не такого життя вона бажала собі та своїй родині.

Я бачу як у неї з’явилося посивіле волося, чекаючи так сильно дзвінка від батька з фронту. Я не хочу в це вірити, це наче сон. Здавалося, зараз я прокинуся, і все буде добре, як раніше.

На кухні чекає смачний сніданок. Мама заплітає сестричкине волосся. Маленький братик грається іграшками, а батько порається по господарству. Але прокинутись від цього «сну» не виходить! Кожен із нас подорослішав значно раніше. Війна – викрадене дитинство нашої малечі. Потрохи забувається старе життя, однак ми маємо жити далі, вимушені підлаштовуватися. Ми, українці, витримаємо!

Моє життя змінилося. Щодня я чую сирени. За кожною сиреною – вибух, а це – скалічені життя наших людей. Чи звернув хтось увагу, що в цьому році майже не було дощів? Чи хтось замислювався чому? Українські чорноземи занадто рясно поливаються слізьми та кров’ю.

У кожній домівці кожного дня, певен, шепочуть ОТЧЕ НАШ, а подекуди і кілька разів на день. Цей щоденний молебень – захисний купол для дітей, яким доводиться спати в холодних підвалах, для хоробрих солдат ЗСУ та матерів, які чекають своїх дітей додому!

Помолімося за нашу Україну! Чекаю нашої перемоги та вірю у світле майбутнє.

Майбутнє з веселими та щасливими діточками. Майбутнє, у якому буде чути стукіт маленьких ніжок по асфальту. Майбутне, де купують квіти жінці лише в щасливий момент, а не Воїну, якого проводжають додому. Майбутнє без війни та болю. Дітям України не треба багато: лише тиша, спокій та мирне небо над Україною. Хіба це так багато?Героям слава! Смерть ворогам!