У Світлани, її доньки і батьків тепер є другий день народження – день, коли вони врятувались зі справжнього пекла, в яке росіяни перетворили їх двір

Це був звичайний ранок, усі були у ліжку. О шостій годині мені зателефонував брат з Києва і сказав: «Як ви і як у вас справи?» – «Все добре, ми спимо. Ти чого в таку рань?» – «Війна почалась» – «Юро, яка війна? Спи собі спокійно». Таким чином я дізналась, що почалась війна, але не усвідомлювала до кінця, що це правда, тому що ми жили в XXI столітті, у цивілізованому світі. 24 лютого почались прильоти в той район, де ми мешкали. Ми все пам’ятаємо добре і чудово: ці спогади - на все життя. 

У нас був мінімальний запас їжі. Води не було, у перші дні березня зник зв'язок, потім відключили воду і газ - не було нічого. Воду, їжу люди добували, як могли. Навіть з калюж набирали, щоб пити. Місто було повністю окуповане. 

Ми з донькою мешкали в квартирі, а мої батьки - у приватному будинку. 1 березня ми переїхали до них, щоб родина була разом. 10 березня на наше подвір’я прилетіли снаряди і загорілась машина у дворі, почав горіти будинок. В нашу домівку летіли снаряди, а ми сиділи в підвалі. На нас все сипалось, на вулиці палала машина і веранда, і ми думали, що зараз згоримо заживо. 

Вчотирьох ми вибігли з палаючого будинку, а поруч вибухали снаряди і летіли осколки. Це була найстрашніша мить, тому 10 березня ми святкуємо другий день народження. 

Ми ще два тижні мешкали у селищі, яке поряд з Маріуполем розташоване, тоді там вже були росіяни. Я не могла усвідомити, що це насправді, і потрібно якнайшвидше їхати. Я думала, що зараз все закінчиться, буде допомога, війська ЗСУ увійдуть і звільнять Маріуполь. Такого не сталось, і я зрозуміла, що мені потрібно рятувати дитину - ми не можемо жити поряд з «освободітєлями». Наша машина згоріла, в нас не було на чому пересуватись, і ми знайшли людей, з якими виїхали до Запоріжжя. 

Далі ми поїхали до Європи, прожили там рік, і в 2023 році повернулись. Зараз ми мешкаємо в Києві. Я вважаю, що це найбільш захищене місто в країні. Донька вступила до вишу в цьому році, тут навчається. 

Мої батьки залишаються в Маріуполі. Вони з нами не виїхали, бо думали, що все закінчиться, і вони виїдуть. Зараз вони трохи домівку відремонтували. Як каже мама, чекаємо на наших хлопів. 

Моя мрія зараз – це перемога. Коли це станеться, наші мрії, які ми зараз не можемо втілити в слова, самі собою будуть здійснюватись. Найголовніше – це перемога.