Під час повномасштабного вторгнення Наталія переймалася долею дітей та онуків, адже зв'язку не було. Бачила загиблих і назавжди прощалася з близькими людьми. Пережила приліт у свій будинок та, як і десятки тисяч маріупольців, сподівалася на евакуацію.  

"Чоловіки бігали за водою. Біля нас був старий садочок. Там були пожежні ємності. Брали воду там. Брудну. Відстоювали, процежували, готували на ній їжу. Потім воду брали у 4 лікарні. Там востаннє зустріла подругу Оксану Мартинову. Вона із сином Максимом загинули. 

Загиблих люди везли на візках, несли в простирадлах. Вбиті лежали за землі, прикриті ковдрами. 

Їздили відчайдушні хлопці. Відвозили поранених до лікарні. Одного разу приїхали хлопці. Пів тушки свині привезли. Розрізали. Аби всім дісталося. Всім треба їсти. Всім треба жити. Бачили, як люди блукають у пошуках їжі”, - розповіла жителька Маріуполя Наталія.