До війни ми з чоловіком проживали у Волноваському районі. Я працювала на Великодольському вегнеупорному комбінаті майстром. Тепер наш комбінат розбитий. 

24 лютого ми були на роботі. Зателефонував зранку директор комбінату і повідомив погану новину. Обдзвонювали всіх працівників підриємства, щоб вони не їхали на роботу. Люди, які живуть у Новотроїцькому, постражнали першими. Вони нам телефонували і говорили, що почалась війна. 6 березня загинула перша сім’я наших співробітників.

У нашому селі ще 25 березня відключили воду, світло і газ. Воду перебили, а газ відімкнули через те, що боялись попадання у котельню. У нас на підприємстві печі були газові, ми їх теж гасили, бо боялись, що попадуть в них, і буде дуже великий вибух. 

Було дуже важко: не було ні хліба ні води. Хліб привозили - потрібно було туди бігти. Ми жили у приватному булинку, тому з продуктами було більш-менш нормально, а без води і світла було важко. І ліки були потрібні, бо батьки старенькі.

Коли ми виїжджали, по дорозі стояли обстріляні автівки з людьми. На це неможливо було дивитись. І малі діти у машинах, і жінки, і чоловіки - це просто жах.

Ми з сестрою виїхали на територію України. Багато наших родичів залишилось там. Нам дуже тяжко, бо залишились без будинків, без нічого - все зруйноване. Були проблеми з працевлаштуванням. Зараз вже все налагодилось, але на початку було дуже тяжко. Зараз сильно хочеться додому.

Взагалі я дуже плакала, бо дуже хотілось додому, але там усе розбомбили. Чоловіку вже 60 років - у такому віці залишитись без житла важко. Поки ми хоч трішки обжились, звикли. На даний момент у мене є робота, тож трохи легше. 

Наше майбутнє вважаю гарним, квітучим і мирним, щоб усе відбудувалось. Хочеться усіх людей повернути назад, які виїхали. І вшанувати пам’ять тих людей, які загинули. Зробити якийсь меморіал, щоб усі пам’ятали про все, що з нами зробила російська федерація.