Водяник Максим Романович, 15 років, Сєвєродонецький багатопрогфільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

Війна – одне слово, але скільки в ньому болю, страждань, страху, крові, смерті… Жодна історична хроніка, жоден літературний твір чи кінофільм не здатні передати спектр і силу тих емоцій, що відчула людина, яка пережила не ту «війну», що можна спостерігати на телеекрані, а справжню – безжалісну, жорстоку.

Таку, що назавжди закарбовується в пам’яті, стає найстрашнішим кошмаром. На жаль, я став свідком таких подій.

Літо – прекрасна пора. Канікули. Діти бешкетують на вулиці зранку до вечора. Життя в місті кипить не лише від високої температури, а й від метушні. Галас на подвір'ї не вщухає до ночі. Але цього дня усе було інакше.

Я прокинувся від гуркоту, здригання шибок та меблів, потім було бомбосховище, розгублені погляди рідних та знайомих. Звуки пострілів і страх… Саме з цього почалася війна для мене.

Тоді я не до кінця розумів, що відбувається, але думка про те, що в будь-який момент цей чудесний світ, який ще був зовсім невідомий для мене, близькі − усе може просто зникнути, так лякала й непокоїла.

Ця тривога не дає спокою навіть зараз.

Того літнього дня в бомбосховищі для мене та моєї сім’ї життя остаточно поділилося на «до» і «після», адже те, що винищила війна, уже неможливо відновити.

Залишиться лише біль, руйнація та спалена земля. Життя буде інакшим, отруєним жахливими спогадами. Я впевнений, що навіть через багато років ці моторошні події будуть нагадувати про себе.

Розуміння початку війни для мене ознаменувалося зародженням страху не лише власного, а й суспільного. Того жаху, що немов з’їдає тебе зсередини, огортає душу смутком та сумнівом, змушує серце битися все швидше і швидше. Тоді я зіткнувся з новою реальністю - холодною, безнадійною, смертельною.

У мене було відчуття повної відсутності впевненості в завтрашньому дні. Я засинав та думав: «Що буде завтра? Чи залишиться цілим моє місто, моя домівка?».

Новини та відомості про загиблих поглиблювали жах і формували чітке розуміння безцінності та важливості людського життя. Зник безтурботний світ, залишившись лише на фотокартках у старому альбомі. Тоді спільною мрією став мир. Таке просте слово, що дарує безмежний спокій, надію на життя.

Для мене − це світле небо, дитячий сміх, посмішки на обличчях, щасливі люди, що поспішають у справах. Це наче промінчик сонячного сяйва серед темряви війни й страждань, що зігріває людину в холоді болю та смерті. Я мрію про мир! Про мир у моїй країні!

Я вірю: скоро війна закінчиться. Настане мир. Той самий, про який ми мріємо щосекунди. Я вірю: люди будуть цінувати мир та відчувати кожною клітинкою свого тіла його важливість, адже справжнім скарбом є людське життя. А ці страшні події, написані кров’ю, ніколи не повторяться… У свідомості кожного українця закарбовані слова, відгомоном яких є рядки Надії Красоткіної:

Мир на землі — це затишок і тиша,

Це сміх дитячий і душі політ,

Коли поет чарівні вірші пише

Про незвичайний, дивовижний світ.

Мир на землі — це росяні світанки,

Краса і творчість, пісня у гаях.

Мир на землі — це вечори і ранки

Із радістю і щастям у серцях.

Мир на землі — це дім і мама, й тато,

Й любові стільки — просто через край!

Це та земля, де щастя є багато

І в кожній хаті — хліба коровай.

Це та земля, де сміх і пісня лине,

А діти йдуть до школи знов і знов.

Й ніколи у боях ніхто не гине,

Бо там господар — щастя і любов.