Сім’я з трьома дітьми не встигла переселитись із гуртожитку у свій дім, бо почалася війна. Пробувши два місяці в окупації, вони виїхали до Києва і знову живуть у гуртожитку

Ми з Херсонської області. Проживали з сім’єю під час війни в місті Нова Каховка. В мене є дружина і троє діток. До війни ми працювали, менша дитина в садочок ходила, їй чотири рочки буде. Старші до школи ходили. Все було гаразд, життя налагоджувалось потихеньку. Після мами залишився будинок, і ми займались оформленням документів. На даний момент ми зробили початкові документи, вклали багато грошей, і на цьому закінчилось.

Дружина працювала диспетчером на таксі у нічну зміну. Вона подзвонила мені, як почались перші вибухи, з четвертої години ранку. Ми о восьмій, після її роботи, збирались їхати за дітьми до бабусі в селище Тавричанка. Я підійшов до вікна, почув сильний вибух і побачив сяйво дуже сильне. Зрозумів, що війна почалась. Зібрав документи, які потрібно було, які знайшов. Взяв собачку і поїхав до дружини на роботу. Дуже панікував, бо не знав, що робити. Їхав під вибухи. Дружині люди дзвонили  і питали, що сталось. Водії дзвонили і казали, що бачили, як військову частину обстрілюють. Вона допрацювала і ми поїхали.

Найскладніше було покидати домівку. Кожен день ми тепер плачемо - це дуже тяжко. У нас було складне. Ми тільки почали речі купувати, техніку. Багато речей там залишилось, якими ми не встигли скористатись. 

Будинок залишився, в який планували переїжджати, тому що жили  в гуртожитку. Кімнатка маленька в нас, але людей багато. 

Ми на своєму авто тільки на третій раз виїхали. Два рази не змогли, бо через Снігурівку перекриті були шляхи. Поїхали іншою дорогою - в сторону Запоріжжя через Борислав. 

Коли їхали до бабусі у напрямку на Нову Каховку, якраз звідти їхала техніка. Ми зупинились на узбіччі і дочекались. Я побачив російські номера і зрозумів, що це не наші. Ми в машині сиділи, а танки проїжджали і наставляли дула на нас. Ми перелякались, але швидко приїхали. Від бабусі хотіли їхати додому. Я подзвонив в Нову Каховку дізнатись, що там. Сказали, що дуже багато техніки в’їхало в місто. Скинули відео, що у нас вже російський прапор висить. Нам сказали, що захопили масово все, і ми вирішили поки що залишитись у бабусі. 

Через два тижні зібрались і поїхали додому. Дорогою до Нової Каховки було пусто. Ми проїхали кілометрів 40, і жодної машини не було. Це було дуже страшно. Ближче до Нової Каховки почали з’являтися блокпости. Повіряли документи і хто  в машині сидить. 

Ми приїхали ми додому і пробули ще два місяці. Допомагали знайомим, тому що ГЕС перекрили, а знайомі  у нас по ту сторону Дніпра в селищі. Дзвонив однокласник і попросив про допомогу. Сказав, що скине гроші, і наші місцеві організували два автобуси допомоги: ми купляли продукти, збирали все в ящики, в сумки і завантажували в ці автобуси. Їх там деякі перевіряли, деякі посилки не доїжджали. В основному, цигарки не доїжджали - щось забирали. Ми три рази відправляли моєму однокласникові таку посилку. 

Потім одній бабусі онучка з Вінниці дзвонила і просила допомогти відправити продукти, гроші мені скинула. У нас з грошима були проблеми, бо роботи не стало. Ми допомагали, чим могли: продукти купляли. Хоча ціни у нас були у декілька разів вищі, ніж на неокупованій території.

На той час вже було пізно за кордон виїжджати. У нас кожен день були відльоти, дуже гупало, і ми прокидались вночі. Прильоти також були іноді, ми за дітей переживали. 

Нам сестра дружини запропонувала приїхати до столиці. Вона там знайшла кімнату в гуртожитку. Якби не вона, ми б і не поїхали, бо не було куди. Спочатку подали багато заявок до гуманітарних таборів, нам допомагали перші місяці. Зараз продуктові набори не видають. Було дуже складно з роботою, не могли знайти. Дружина знайшла, а потім я знайшов через місяць-півтора. Я працюю тільки місяць, а ми вже чотири місяці тут.