До війни ми жили щасливо. У мене троє дітей. У 2014 році було невесело, але тоді була вся родина разом. На даний момент чоловік помер, син загинув на війні. Радості немає жодної, одне бажання - щоб весь цей жах скінчився. 

Я почула дуже сильний вибух, потім іще, це був жах. Виявляється бомбили аеродроми. У лютому я щойно почала ходити після важкої хвороби, ледве дійшла, щоб розбудити внучку. Коли були обстріли, ходили в коридор або в тамбур, на сходовий майданчик біля ліфту. 

Згодом допомогли внучку вивезти до дочки у Польщу. Тоді стало легше. За себе не так страшно. Старший син звичайно підтримував, мене відправив в евакуацію і пішов на фронт. Він працював 23 роки в поліції, після того пішов в інкасацію. Працював до останнього дня. З кінця квітня пішов на фронт добровольцем, хоча у нього була бронь. Я чекала, що він зателефонує, щоб тільки почути його голос...

Зараз такі відчуття, ніби шкіру зняли і сіллю посипали. Біль, біль, біль, біль...

Мене син направив автобусом на Дніпро. Я перебувала у селищі Божедарівка. Люди дуже гарні, які здали нам будинок. Уважні, добрі, чуйні. Нас було вісім людей, вони нас прийняли у цьому будинку. Я дуже вдячна їм. Вони з 2014 року допомагають переселенцям. Ці люди мене дуже сильно здивували своєю добротою і чуйністю. Вони нас і зареєстрували, і довідки отримали, і за гуманітарну допомогу подбали. Взагалі все селище дуже позитивне, там все - для людей. Їм усім бажаю здоров'я. 

На похорон я повернулась у Краматорськ. Тепер буду тут. Невістка мене возить на алею слави, де поховали сина, хоча б на п'ять хвилин. Дякую хлопцям, що з ним були, дали мені його телефон, там хоч голос його записаний. 

Хочеться, щоб русню гнали, гнали і гнали, і в землю на три метри увігнали. Так же не можна! Скільки загинуло наших хлопців! Я - не тільки про сина, а й про його побратимів. Не можна зупинятися, треба гнати окупантів з нашої землі.