Моє життя до війни було прекрасним. Дочки жили поруч зі мною: одна в Мар’їнці, інша в Донецьку. Я до неї часто могла їздити. Десять-п’ятнадцять хвилин – і я вже в Донецьку. А зараз не можу з нею поспілкуватися, більше року не бачила. Там народилася онучка, а я не можу до них поїхати.

Та дочка, яка живе в Красноармійську [суч. Покровськ], раніше жила в Мар’їнці та працювала в госпіталі. Госпіталь розбомбили – роботи немає.

Зять працював на шахті «Трудівська». Від будинку на велосипеді було п’ятнадцять хвилин – і він уже на роботі. Шахту «Трудівська» розбило, і у дітей у Мар’їнці тепер роботи немає, і поїхали до Красноармійська. Таке в нас життя.

... 12 липня ми з бабусею сиділи й дивилися телевізор. Раптом пролунав такий страшний звук, я аж підстрибнула в кріслі. І як почали бомбити, так і бомбили до дванадцятої години. У нас підвалу немає, живемо в такому районі, що в підвалі в нас вода. Ми забилися в куток, сидимо й боїмося.

Мама в мене старенька, ми в неї жили, а на Заводській жила дочка. Дочка мені телефонує вранці: «Мамо, що в нас робиться!» Я на велосипед – приїжджаю до неї. Там жили наші хороші друзі, ми дружили ще з молодості. Наш будинок стоїть паралельно з дитячим садком, а їхній будинок поруч із нашим. Їхня квартира була вибита вся. Я бачила цю руйнацію своїми очима. Люди кажуть: «Привалило і його, і дружину». Сміливі хлопці полізли та знайшли там руку, там ногу, там тулуб. Поховали дружину. А потім розібрали завали та знайшли її чоловіка.

Моя дочка, яка в Мар’їнці жила, телефонує мені й каже: «Мамо, збирайся, їдемо до подруги в Курахове. Вона поїхала відпочивати до Криму, у неї порожня квартира. Мар’їнку сьогодні знову будуть бомбити, як вчора». Страшно. Ми зібрали сумку й поїхали.

По дорозі побачила, що між Максимільянівкою і Роє стоїть цілий батальйон танків, напевно, штук двадцять. Бабуся моя погано бачила й каже: «Ой, Боже! Дівчата, а що це техніку вивели на показ у поле? Трактори вивели? Виставка якась?» Ми їй кажемо: «Бабцю, ти що? Це танки стояти».

Думали, що місяць посидимо й повернемося, а повернулися додому з Курахового, щоправда, не через місяць. Один раз двадцять чотири години сиділи в будинку в кутку, боялися вийти.

Величезне спасибі Червоному Хресту й Рінату Леонідовичу. Він добре нам допомагав, хороші пакети були. Квартира дочки на Заводський стоїть порожня, там ніхто не живе. Вікна були вибиті, але спасибі Червоному Хресту, що допомогли їх поставити. Вони нам допомагають, я і гроші отримувала на вугілля, ми купили на зиму й перезимували. У вересні минулого року нам давали по вісім тисяч на вугілля. Пенсія в мене маленька. Спасибі їм велике. Не знаю, як ми будемо виживати без цієї допомоги.