Зінаїда Іванівна з сім’єю просиділа пів року в підвалі під обстрілами. Виїхали до дітей з волонтерами, коли вже була несила терпіти  

Перший день ми не забудемо ніколи: заїжджали звідусіль рашисти і їхали на Балаклію, на Ізюм, на Чугуїв - і ми попали в окупацію.

Ми не розуміли, що відбувається. Ми в погребі просиділи шість місяців. 

Десь півтора місяці взагалі не було хліба. І не було де взяти - не було магазина. Ми з двору не виходили. Дуже важко було з ліками. Ми з чоловіком гіпертоніки - було дуже важко, не було нічого, діти передавали.

Ми виїжджали, коли вже не могли там сидіти. Їхали в Полтаву, тому що там у нас діти.

Боялися виїжджати. Нас вивозили волонтери. Кругом стріляли. Ми виїжджали під обстрілами. Через дамбу їхали, дуже було страшно. 

Усі мої рідні виїхали. Але зараз ми вже повернулися назад. Чи надовго - не знаю, але вже повернулися. Звісно, психологічно важко. Я досі нічого не можу забути: десь тільки якийсь шурхіт - вже боюся.

Нам би, щоб війна пошвидше скінчилась. Майбутнє має бути добрим. Ми віримо в нашого президента, віримо, що все буде нормально.