В окупації Людмила Миколаївна  допомагала односельцям, курсуючи своєю машиною між рідним селом і Херсоном. Вивозила людей і завозила продукти. До рашистів виявляла повну зневагу, але її не чіпали

Ми не виїжджали. Я з села Калинівка Баштанського району. У мене є чоловік, троє дітей і онуки. Вони були в Києві під час війни, а ми залишалися з чоловіком на окупованій території.  

Перший місяць було дуже важко. Нас війна застала зненацька. Люди неочікувано залишилися без цукру, без борошна. Ми майже місяць голодували.  Добре, що в мене було пів мішка висівок для корів, і я пекла коржики та рятувала односельців - сваху, кумів і просто знайомих - від голодної смерті. А вже як виникла можливість полями добиратися до Херсона, то доїла корів і возила молочко. І коли я вперше там купила хліба, то ми їли його зі сльозами на очах. А коли вдруге поїхала в Херсон, то купила 50 буханок хліба й роздала безкоштовно людям. 

Зараз половина села повернулася. У нас було багато прильотів, чимало хат побитих, але люди збиралися разом і допомагали одне одному: перекривали дахи, димарі відбудовували, вікна забивали. 

А тоді я привозила товар за списком – те, що люди замовляли. Я і в борг роздавала. Потім мені вертали гроші та дякували. З рашистами сперечалася на блокпостах, бо дуже часто мене перевіряли по декілька разів. Зажила слави у рашистів, що я «женщина за рулем, которая ругается». 

На дорогах стояли таблички «Міни», щоб не можна було їздити. Але вони стояли лише для залякування. Я їх прибирала та їхала далі. А люди боялися, об'їжджали через їхній блокпост. 

Там їх перевіряли, обшукували машини. Я питала в росіян: «Що ви шукаєте? Зброю?» А вони відповідали, що нацистів, бандерівців. Приходили додому, хотіли обшуки робити, але у двір не зайшли. Чоловік якраз вийшов із хвіртки, а вони – у хвіртку зі зброєю. Чоловік у мене німець, він балакає російською. І вони сказали: «Мы своих не обижаем». Так і не зайшли до мене. 

А в людей у дворах навіть машини забирали. До нашої односельчанки прийшли. У неї синова машина стоїть у дворі, а своя в гаражі. Син служить. Росіяни відштовхнули ту жінку автоматом, зайшли у двір і кричать один другому: «Тут машина во дворе, и еще одна в гараже». А та жіночка впала навколішки й просить, щоб не забирали. А вони відповідають: «Честное слово, через три дня вернем». Але в тих машинах пальне закінчилося, і їх так і спалили в нашому селі.  

Ми питали дозволу пасти корів, і нам дозволяли. У нашому селі росіяни людей не ображали. Я маю на увазі – не розстрілювали, не катували, не брали в полон. А в сусідньому селі, у Новопетрівці, коївся жах. Перед самим закінченням окупації знайшли чоловіка, якого при чеченцях хтось із односельчан погукав на прізвисько. А чеченці подумали, що то позивний. Сказали, що це він здає українським військам їхні позиції. Забрали того чоловіка, поламали руки й ноги, око ложкою вийняли, розстріляли і в канаву кинули. Коли наші зайшли, аж тільки тоді знайшли його. 

Багато чого над нами літало. До нас у двір упало дві касетні міни, то повбивало і гусей, і собаку, і корову посікло, і техніку, яка у дворі стояла. Шифер побило, вікна повилітали, двері. 

А ще якось їхала в Херсон, і на блокпості зупинили мене. Я везла те, що люди замовляли: борошно, цукор, газу три балони, бо там можна було заправити, пальне в каністрах. І мене зупиняли раз, другий, третій. Я питаю: «Скільки ви ще мене будете зупиняти?» А мені відповіли: «Там еще орки стоят, они тебя еще раз остановят». Вони самі себе орками називали. 

Я їх питала, навіщо вони стріляють один в одного, по своїх. А мені відповіли: «Ничего страшного. Одним больше, одним меньше». То він мені так пояснював, чого вони стріляють просто по селу. У нас тут прилетіло і в гараж, і на ток, де вони були. Семеро їхніх убило. 

А про товар він спитав: «Что ты везешь?» Відповіла: «Те, що люди просили». Хліб я мішками возила, по 50-60 буханок брала, і навіть по сто, щоб людей забезпечити в селі. Сказав відчинити багажник, а я відмовилася, бо ж усе випаде. «Я сказал – открой», - і автомат на мене навів. Тоді я натиснула кнопку, щоб багажник відчинився, і почало все висипатися. Надворі якраз дощило. Я сиділа за кермом і думала: «А що ж ти робитимеш, як піднімеш брезент на причепі?» Підняв його – а там борошно в мішках та інші продукти лежать…  Він глянув і рукою рота затулив. А тоді каже: «Ты что думаешь, меня жаба не давит? Идет война, а ты товар везешь». 

А я відповідаю: «То що ж нам тепер – із голоду в селі померти? – В следующий раз будешь ехать – я тебя просто расстреляю». І я більше тою дорогою не їздила. Пробиралася полями.

А якось до мене прийшов один чоловік із онкологією. У нього були дві трубки виведені: для сечі й для жовчі. Йому ще до війни поставили в Херсоні, і треба було через три місяці приїхати знову до лікарів. А нам же спочатку неможна було нікуди виїжджати. А коли вже на Херсон почали їздити, той чоловік прийшов до мене і став просити, щоб я його звозила, бо було дуже боляче. Казав, якщо не потрапить до лікарів, то повіситься. Я його посадила і повезла в Херсон. Доїхали до блокпосту. Там усіх перевіряли. А я бачу, що чоловікові цьому  дуже погано. Ввімкнула аварійку і їду. А на блокпосту мене питають: «Ты что, самая умная? Чего в очередь не становишься?» А я й відповіла, що везу в онкологію чоловіка. Він глянув на того хворого і побачив, який він страшний. Каже: «Ладно, проезжай». 

Відвезла в онкологію цього чоловіка. Йому поміняли трубки. Їдемо назад і знову проїжджаємо блокпост. Я вмикаю аварійку та їду без черги, а мене знову зупиняють, наводять зброю, кричать матом на мене, щоб поверталася в чергу. 

Я не витримала, вискочила з машини і почала сперечатися з тим вояком, кричати: «Хто ти такий? Що ти робиш на цій землі? Навіщо ти прийшов?» Ми з ним як зчепилися! Оті всі, хто в машинах був у черзі, аж вікна повідчиняли і слухали. 

Він хотів мене запхати в машину і зачинити двері, а я не піддавалася і кричала, що він тут ніхто і не має права знущатися над людьми. Потім той чоловік, якого я везла, попросив, щоб ми поїхали, поки нас не розстріляли. Я опанувала себе та сіла в машину… 

А через два дні везла молочку й потрапила на цього ж вояка. Він, напевно, думав, що більше мене не побачить. Ще здалеку став махати, щоб проїжджала. 

Я вивезла три сім'ї: чоловіка, жінку й дитину, матір і сина, і ще одну молоду родину. Прийшли чеченці до них о десятій годині вечора чай пити. Підняли на ноги всіх. Чаю попили і побили того чоловіка так, що він три дні лежав. А через тиждень знову до нього прийшли чай пити вночі, знову побили і сказали: «Нам понравилось, мы еще придем». І те подружжя вже о шостій ранку було в мене, хоча між нашими селами відстань сім кілометрів. Попросили їх вивезти в Херсон. А там на Центральному ринку був перевалочний пункт, звідки можна було ще виїхати в Крим і через усю Росію в Грузію. От вони й попросили їх вивезти. Той хлопчина був увесь побитий. 

Я доїжджаю до Херсона, а в голові в мене крутиться: «Як же їх через блокпост переправити?» А в тієї дівчинки молоденької курточка дута. Я думала, думала – і таки придумала. Взяли светр і зробили їй «пузо». Прикинулася вона вагітною. Приїжджаємо на блокпост. «Хозяйка, кого везешь?» Кажу: «Дітей везу в пологовий». Пропустили мене. Я тих дітей відвезла в готель і розказала, куди йти, що робити. Повертаюся назад – а до мене кидаються троє з автоматами напереріз. Питають, де той чоловік, якого я везла. 

Сказала, що відправила їх у пологовий із дівчиною. І ті почали своїм на блокпості кричати, що даремно їх пропустили, що вони б убили обох і, напевно, мене теж… 

Нас звільнили 9 чи 10 листопада, а востаннє я їхала в Херсон здається, першого числа. Повинна була сама їхати, але зі мною напросилася вагітна жінка до стоматолога і ще там одна… Словом, виїхали втрьох. Проїжджали лісок, а там окопи росіян були. Повертаю на цю ділянку дороги, а там троє стоять унизу, шестеро - далі, ще й інших позаду багато. Один вискочив на середину дороги з автоматом, а ті внизу кричать: «Она там одна едет? Бери ее». А він заглянув у машину: «Нет, их тут трое». Словом, відпустили нас. Була б я одна, то вже б із вами не говорила. 

Якось у мене зламалася машина, а мені наступного дня молочку везти. Чоловік сів на мотоцикл, узяв із собою хлопця з села, і поїхали вони в Херсон полями по запчастини. Чоловік полагодив машину й сказав, щоб я не їхала по селу, бо вони перекрили дорогу, а за селом поставили палички й написали «Міни». Я підійшла до тих паличок, подивилася, а там не гранати були, а сигналочки. Я ножиком розрізала ліску, ті таблички позбирала і в річку викинула, а орки в бінокль дивилися. Сіла в машину й поїхала собі. Потім приходять до мене люди по хліб, усміхаються й розказують: 

«Під'їжджаю на блокпост і питаю, чи можна якось іншим шляхом проїхати: за селом, а не через ваш пост. А мені відповідають: «Нет, нет, мужчина. Там женщина на зеленой машине, которая за рулем, которая ругается, сама себе дорогу сделала. Только она туда может ездить». 

У нас у селі дуже багато людей із такою думкою, як і я. Надіємося, що цей рік буде з перемогою. Хай і в кінці літа, але вона буде. 

Ще в нас такі курйозні були випадки. У селі жив недалеко від мене сусід. Восени косив бензокосою траву перед двором. У нього ліска закінчилася, сів поміняти, а росіяни проїжджали повз вантажівкою. Зупинилися біля нього. Сусід злякався, а вони під'їхали: «Что, мужик, куришь?» А той відповідає, що якби були сигарети, то курив би. Тоді росіянин дістає пачку сигарет і каже: «Я даю тебе пачку сигарет, а ты скажи, что это такое», – і на косу показує. А Коля каже, що це коса. «Да нет, мужик, вот это коса», – і показує, як треба косити вручну. Сусід завів і показав, як працює його косарка. Ті сіли в машину й поїхали. Я не знаю, що це за люди, але вони такого ніколи не бачили. 

Приїхали до нашого двору, подзвонили у дзвінок. Чоловік шість їх було. Обкурені. Я вийшла. А один такий високий, під два метри, зазирає у двір і каже: «Хорошо, мать, что ты вышла. Не надо ворота выбивать. – А навіщо їх вибивати? – Если бы вас не было, мы бы выбили ворота, зашли в хату и посмотрели, как вы живете. А вы хорошо живете. У вас хата, и еще хата. Зачем вам две хаты во дворе? – Бо ось це літня кухня, а це - зимова хата». Він здивовано на мене подивився. Потім до нього підійшов молодий рашик і спитав мене, чи є в нас що поїсти. Відповіла, що є. А він: «А то мы хотели тебя покормить». А той високий був обкурений. Почав кричати щось про бандерівців та нацистів. Я сказала, що пів століття тут прожила і зроду бандерівців не бачила. 

У нас було таке село красиве та чисте! Нам і сонячні батареї поставили, щоб освітлювати вулиці. 

Той росіянин спитав, хто нам дозволив так гарно жити. Я відповіла, що це питання не до нас, а до їхнього уряду. А той менший грався, грався з автоматом, а тоді сказав: «Поехали. Не пугайте мать». 

А вони й самі не знають, для чого сюди їдуть. З одного села стріляли по іншому, де стояли їхні ж люди. Не шкодували своїх. Перше враження було, що їх сюди обманом направили. У нас навіть такий випадок був. Приїхали в магазин рашики скуплятися, і заходить чоловік військовий, а позаду нього двоє хлопців. І один відстав. Підійшов до жіночки нашої й питає, яке це село. Вона відповіла. Той спитав про район, а потім знову перепитав: «Так а где это?»  Тоді вже вона сказала, що в Україні». Він був шокований: «Как это – в Украине? Мы с пацанами вышли покурить. Подошел мужик и спросил, не хотим ли заработать. Ответили, что да. Нас погрузили в машину, а утром мы проснулись – и не можем понять, где находимся». Підійшов старший їхній і спитав, що він тут розказує. А той відразу злякався і каже: «Ничего». То ці хлопці насилу зрозуміли, що вони в Україні. Вийшли покурити, називається…  

А люди їм не потрібні, це точно. Вони руйнували школи, дитячі садки. Усе розкрадали. Я сама бачила в Херсоні, як вони тягнули з парку вагон від дитячої залізниці. Навіщо він їм здався? А в Новопетрівці до одного зайшли у двір, а потім у хату. А в того чоловіка родина заможна: земля є, машини, трактор. Росіяни посідали на диванах, мовчки хвилин п'ять посиділи, а потім різко встали й почали все з хати вигрібати й складати в танк. А через три дні знову приїхали. Той чоловік їм каже: «Ви ж у мене все винесли. – А мы еще в погребе не были». З погреба теж усе витягнули. А ще через кілька днів повернулися й забрали унітаз… 

А ще їм потрібні наші діти. Наших із інтернату хотіли забрати. Але наша директорка – молодець: зуміла з чоловіком на мікроавтобусі обманом вивезти дітей у Грузію. Вона зараз там. Одинадцять діток врятувала.  

У мене кум у Новопетрівці. Я привозила їм молочку на велосипеді. Під'їжджаю до кума. У нього машина була, а це дивлюся – трактор у дворі стоїть. Сказав, що рашики притягнули: «На тебе, мужик, трактор. Он, правда, нерабочий, но когда война закончится, ты его на металлолом сдашь и купишь себе машину». А кум відповів, що в нього є машина. «Так мы сейчас ее у тебя заберем». Сіли в його машину і поїхали. Через три дні вони пригнали його авто, але задом. «На тебе, мужик, машину. Правда, она передом не едет, но задом еще  поработает». А за два тижні до визволення танком забрали і машину, і трактор. Так що кум залишився без нічого. 

Все одно перемога буде за нами. Хотілося б швидше, звичайно. Люди вже втомилися. У нас дев'ять місяців літали снаряди над хатами і в хати влучали. Люди навіть у підвалах ночували. А ми з чоловіком спали в хаті. Прилетить – значить, прилетить. Але Бог милував. А майбутнє наше тільки у вільній Україні. Перемога за нами! Якби ви бачили, як ми наших солдатів зустрічали! Обнімали хлопців, цілували, годували. Фотографувалися з ними. Це був найкращий подарунок для нас усіх! 

Ми з кумом стільки людей вивезли в кузові полями! Куми син зараз у полоні. Ми віримо, що Україна буде вільною. Обов'язково. Ми чекаємо й допомагаємо. До нас із Бахмуту прибули хлопці в село, і ми годували їх. А рашиків ніхто з квітами не зустрічав і зустрічати не буде! Я вірю в нашу перемогу...