Яковенко Яна, Харківський ліцей №89, 10-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання есе: Дубовик Тетяна Леонідівна

"Війна. Моя історія"

Світанок. Тиша. На годиннику 5-та ранку. Холодний, але сонячний лютий 2022 року. Здавалося, це буде ще один день, наповнений дзвінкими голосами перехожих, що поспішають у своїх справах, спілкуванням з друзями та однокласниками, радісними та сумними моментами звичного життя. Після таких днів приємно повертатись у свій теплий, затишний будинок, у якому панують любов і турбота, де мама зустрічає смачними ароматними стравами. Але, виявилося, так буде не завжди...

Вибух. Один за одним. Здригається повітря. Світлий день на мить перетворюється в ніч, потім знову в день. Сунеться хмара пилу, шалена, чорна, немов величезна тінь, накриває світ хижістю, розпливається на всі боки, заганяє все живе в глухий кут, сіючи тривогу навкруги. Зриваюсь із ліжка, холод пронизує тіло, страх ніби паралізує, фізичний біль, який з'явився так раптово, розтинає душу й серце, падають сльози. Емоції розпачу й зневіри намагаються вибратися на світ.

Паніка. Повне нерозуміння та неприйняття того, що відбувається. Ось і перший звук сирени. Кидаюсь в обійми мами... Хочеться притулитись до матусі й не відпускати її, хочеться, щоб усе це виявилось страшним сном, який зараз закінчиться, тільки треба розплющити очі, але це не сон.

Війна... Війна - це антагоністичний танець двох сил, у якому мир і гармонія поступаються місцем руйнуванню й хаосу. Це симфонія пристрасті та жертовності, ненависті й злоби, де кожна нота написана кров'ю. У страшний час війни приходить усвідомлення того факту, що кожен день дає тобі й рідним лише два вибори - життя чи смерть. Вибух за вибухом, один у стіну, інший у вікно, чути звук розбитої шибки, всередині все холоне, ти відчуваєш, як уламок скла ніби врізається в серце, завдаючи нестерпного болю. Збираємо документи, речі. І ось ми їдемо в машині, не розуміючи куди й навіщо, з теплої домівки, з рідного Харкова, подалі від епіцентру смерті.

Час... Він нескінченний струм, який біжить повз нас так швидко й невблаганно. Він ніби невидимий митець, який створює візерунки з днів і ночей, сплітаючи минуле, сьогодення та майбутнє у вічний танець життя. Яке ж прекрасне відчуття, коли ти після довгої розлуки повертаєшся додому, бачиш свою вулицю, вдихаєш на повні груди рідне повітря, за яким дуже сумував. Здається, минуло не півтора року, а ціла вічність. Обстріли продовжуються. Але ти вчишся жити, бути тут і зараз, залишаєшся попри небезпеку у своєму місті.

Життя продовжується. Нелюди, випускаючи ракети, мріють знищити, зламати український народ, але цим тільки роблять нас сильнішими та згуртованішими. До українців приходить розуміння цінності життя та усвідомлення того, що ми вільна нація. Світ нарешті бачить, що ми громадяни прекрасної, незалежної, сильної духом країни, що ми здатні боронити кожен сантиметр рідної землі від загарбників, які давно втратили людяність. Настає час єднання народу, єднання країни, прагнення до правильних кроків уперед, до віри в те, що ми могутні та незламні. І хто насмілиться переступити нашу землю, тримаючи зброю в руках, отримає гідну відповідь. Ніхто не має права нападати на мирну країну та руйнувати життя людей.

Я продовжую жити, навчаюсь, допомагаю людям не зневіритись. Мрію про щасливе життя в мирній квітучій Україні. Хочу дарувати добро і працювати на благо своєї країни! Вірю в нашу перемогу!