Я розлучена з 2000 року. Дітей виховувала одна. Умови життя були непростими. Потім син відслужив в армії, одружився, зняв квартиру в Маріуполі. А дочка закінчила школу із золотою медаллю, вступила до Маріупольського університету. Закінчила, але роботи толком не було. Пішла працювати продавцем. У 2015 році винаймала квартиру на лівому березі. Якраз перед вибухом виїхала звідти. Я працювала в Мангуші у сфері громадського харчування. Потім працювала у Маріуполі у різних супермаркетах. Жила там разом з донькою. Винаймали квартиру. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, у мене якраз були вихідні. Я не поїхала з Маріуполя, хоча донька хотіла мене забрати. Син жив у 23 мікрорайоні, на дачах. Сказав: "Приїжджай, будемо разом триматися". Я на другий день поїхала до них. 

Всі родичі там зібралися. Влаштували в коридорчику собі укриття, тому що не набігаєшся кудись униз. Там і не було толком підвалу. 

Вибухи були щодня постійно. Сваха погано ходить, я вже теж у віці. Якби не син і невістка, ми б без води, напевне, зовсім пропали. Вони вибігали по воду під вибухами до колонки. Потім ми по воду з'їздили до мене на квартиру. Забрали її на машині. 

На Крондштатській було тихіше. Тільки хотіли туди переїхати - почали там бомбити. І бомбили сильно. У машину поряд потрапило. Ми заховалися в школі в підвалі. Але це не бомбосховище. Там було дуже холодно. Люди розвели на вулиці вогнище, готували їсти, годували дітей. Ми там перебули одну ніч усією родиною. Потім вирішили повертатися назад на 23-й мікрорайон. Там хоч був коридор подалі від вікон і металеві двері на вході. 

Прилетіло на третій поверх під нами. Ми на четвертому. Ми тоді думали, що вже все. Мій онук, другокласник, до того тримався нормально. Після того дуже перелякався, розплакався. Ми Богу молилися, тому що здавалося, що дім складеться, як картковий будиночок. Був такий гуркіт, все навколо в пилюці - як кінець світу. Ось це був дуже страшний момент. 

Їсти готували на маленькій газовій плитці раз на день. Продукти були. Люди нашого віку, в основному, запасливі. Хліба не було. Було борошно, робили на воді коржики замість хліба. 

Стріляли безупину. Де вони набрали стільки зброї? Вже згодом розібралися, звідки летить і куди приблизно прилетить, і не ховалися кожні п'ять хвилин. Спали діти і сваха в коридорі, ми - в кімнаті. Якщо сильно бомбили, ми втікали теж в коридор, там сиділи. У сина з машини вкрали ноутбуки і дитячий одяг.

Дуже страшно ще було, коли бронетранспортер заїхав у двір, зупинився біля під'їзду, направив свою зброю на школу і обстріляв її. Там були такі вибухи - було відчуття, що будинок весь трясеться.

Потім син приносив гільзи, вони дуже великі. Я не очікувала. На цьому бронетранспортері є кулемет, або що воно таке, не знаю. До такої міри все гуркотіло, теж дуже страшно було. 

Сусідні будинки горіли. Ні швидку, ні будь-які інші служби не викличеш. Нічого не працювало. Зв'язок і світло відразу зникли. Коли щось загорялося, то люди просто вистрибували. Я це особисто бачила у сусідньому будинку. В нашому будинку я бачила, як чоловіки гасили пожежу консервацією, тому що води не було. Воду спустили з бойлера, сніг набирали, розтоплювали хоча б для туалету. Для їжі ми таку воду не використовували, тому що у нас був запас, але люди так робили. Дуже без води проблематично. Колонок по місту немає. Біля кінотеатру вивозили воду. Черги були шалені. Починають бомбити, люди розбігаються. Просто люди покинуті напризволяще. Води немає, їжі немає. Люди почали грабувати магазини. 

Ми там пробули 20 днів. Виїзд був забороненим. Потім, коли 23-й мікрорайон захопили, ми побачили, що люди починають виїжджати, почали пропускати. Ми швиденько зібрались і виїхали. 

На виїзді перевіряли на татуювання. Сказали виходити тільки сину. Роздягнули його до пояса. Нічого більше не перевірили. Навіть пригостили малого шоколадками. Ми колоною поїхали в бік Запоріжжя. Всі поїхали через Бердянськ, а ми – по навігатору іншою дорогою. 

Доїхали до Запоріжжя, нас зустріли люди, нагодували, поселили в дитячому садку. В теплі переночували. Потім поїхали до моєї сестри на Полтавщину. Після того поїхали на захід України. Зараз тут перебуваємо. Живемо в гуртожитку. Люди тут доброзичливі. 

Я поки що без роботи. Син і донька працюють. Днями отримали допомогу від фонду ЯМаріуполь. Дуже виручає по продуктах! Ще видали нам ковдри, подушки, постільну білизну і електронагрівач. 

Люди в Маріуполі були покинуті напризволяще. Ми потрапили в це пекельне колесо. Як морський бій: влучить - не влучить. Кому як пощастить.