Я знаходився в селі Галіцинове, нікуди не виїжджав. У мене своє фермерське господарство, не було можливості десь тікати, бо в мене 70 голів худоби: корови, свині. Як я втечу, хто їх буде доглядати?

Коли прийшла війна і нас почали бомбити, то ми тут сіяли, убирали. Якраз був початок посівної - на одному полі сіємо, а на іншому скидають бомби. Бомбили нас сильно, тому що ми знаходимось в такій зоні - на межі бойових дій. Приліт був поруч з фермою.

Прямо на фермі мені техніку сильно обстріляли 7 березня. Авіанальоти також були. Діти ховались під комбайнами, бо летіло. Комбайн трохи посікло мені, трактори побило. 

Зараз більш-менш легше, тому що спокійніше стало. Господарство, як тримали, так і тримаємо. Дуже тяжко, але якось виживаємо. Вже потроху почали сіяти, орати. 

Землю самі розміновували, тому що вона тут вся в снарядах. Йшли три-чотири чоловіки, під ноги дивились, шукали снаряди. А потім визивали саперів, і вони нам поля розміновували. 

Мама моя загинула на моїх очах: вийшла в посадку груш нарвати на компот, і прямо на наших очах стався приліт. Ми з дітьми ховались по підвалам, коли обстріли були. Доньці 18 років, сину - 20, вони всі тут біля мене. 

Важко матеріально зараз - допомоги ніякої практично. 

Хочеться перемоги якнайшвидше, але я думаю, що це надовго ще буде. Думаю, що роки ще пройдуть. 

Я хочу, щоб країна була незалежною, вільною і багатою - і я в цій країні буду таким. І щоб наші діти добре пожили. Ми вже покоління передпенсійне, а хочеться, щоб діти пожили добре в нашій країні.