«Державна служба якості освіти України та управління Державної служби якості освіти у Київській області діляться історіями вчителів закладів освіти, які в непростих обставинах надихають дітей продовжувати навчання»

Валентина Присяжна 

Вихователь-методист Макарівського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) комбінованого типу «Теремок»

Згоріли заживо в автомобілі, коли їх вигнали з будинку рашисти

«Нашому садочку «Теремок» в селищі Макарів, що поблизу Києва, виповнилося 40 років.

40 разів ми випускали у доросле життя своїх малят, яких навчали, виховували, оберігали, засівали в їхні душі зерна любові до рідних, до батьківського дому, до України.

24 лютого… Війна… садочок обстріляли з мінометів, а потім з градів рашистські нелюди. Довкола згоріли будинки, а садок витримав, залишилися його стіни, до яких ми повернулися, як тільки змогли в квітні місяці, бо тут його душа, наші душі, наші мрії і сподівання.

У кожного своя історія війни: дні і ночі в підвалах, ховаючись від ворожих обстрілів по Макарову, колона рашистських танків по вулицях містечка, евакуація, страх за дітей і онуків.

Але найважча вона у нашої дорогої директорки Тетяни Вікторівни, бо вона пережила жах окупації орками, сім разів була під прицілом ворожих автоматів і прямо, без прикрас, дивилася в очі смерті. Довгий час, ми, її колеги, подруги не знали, що з нею, але знали, що вона в пеклі, молилися за всіх, хто залишився на стражденному «посьолку».

Ось страшна звістка – загинув її сусід, наш двірник, Олег Валентинович, із своєю невісткою і онуком, згоріли заживо в автомобілі, коли їх вигнали з будинку рашисти і наказали їхати геть.

Тоді стало дуже страшно і боляче… Загинув батько діток, які ходили до нашого садочку, прикриваючи їх своїм тілом і ще багато знайомих, рідних, макарівчан, українців…

Пригадую розповідь Тетяни Вікторівни, коли в черговий раз російські вбивці поставили їх з чоловіком під автомати, один із них наказав їй закрити очі, але вона не закрила, дивилася прямо на нього й сказала, що її погляд буде переслідувати все його життя. І нелюд відступив, відкинувши її, пішов.

Найперше, що зробила Тетяна Вікторівна після визволення – пішла до дитячого садка, туди, де був сенс життя, де плекала кожен куточок, кожен кущик, кожні деревце і квіточку, щоб дітям було затишно і щасливо. В рідних стінах збереглося багато чого…

Завдяки волонтерам ми врятували меблі, інвентар, іграшки... Все те, що напрацьовували роками педагоги діставали з-під завалів, раділи кожній знайденій речі. Вже не було страшно, було боляче, що ці нелюди зруйнували наше життя, наш прекрасний світ, наші мрії, наші будинки і долю, але ми віримо в наше майбутнє!

Садочок відбудується, обов’язково! Адже він вистояв під ворожими обстрілами і стане ще кращим! У ньому буде дитячий сміх і Боже благословення, і довге, щасливе майбутнє під мирним українським небом!»