Оксана Олександрівна з сім’єю виїхали зі Слов’янська заради спокою і здоров’я своєї дитини. 

Я жила у Слов’янську. У 2014 році вже виїжджала з міста, але в межах області.

24 лютого вранці я була вдома в ліжку. Не вірилося, що це трапилося.

У самому Слов’янську на той момент, коли ми виїжджали, була ще вода, світло, сильно не стріляли. В той час ми ще не голодували – просто були високі ціни, але гуманітарної катастрофи особисто ми не відчули.

Найважливіше – це життя дитини, і коли викрилася Буча, то ми вирішили виїхати.

В дорозі складнощів не було, нас обіцяли автобусом вивезти. Спочатку казали, що до Дніпра, а потім ми спланували рушити в Кривий Ріг до родичів. Потім щось з автобусами не вийшло, але, дякуючи волонтерам, ми доїхали до місця призначення. 

Ми їхали з чоловіком, семирічною дитиною і мамою. Їй 65, але у неї інвалідність другої групи – в неї проблеми з ногами. Їхали важко, але доїхали.

Чоловік залишився без роботи. Ми не вдома. Важко дуже – і матеріально, і морально.

Неможливо звикнути до того, що летять бомби на мирних людей, на їхні домівки. Наш Слов’янськ дуже сильно обстрілюють. Йде зима, опалення в квартирах не обіцяють – ну, важко, що тут і скажеш.  

Я не знаю, коли скінчиться ця війна, але сильно хочу – щоб якнайскоріше. Мрію, як у майбутньому повертаюсь додому: в мене є дім, я ходжу на роботу, дитина ходить до школи.