Мені 57 років, є жінка і донька. Працював на хімічному заводі в Сєвєродонецьку. Перший день війни був жахливим. Одразу згадалася друга світова війна, і я почав порівнювати росіян з фашистами.

Я з Лисичанська. Там люди ремонтували і світло і газ, то якось перший місяць було все. А потім почали бомбити авіацією, і в березні ми виїхали до Дніпра.

Шокувало, що братський народ в лапках напав на нас. Я до цих пір не можу зрозуміти як вони це могли зробити, це у мене в голові це не вкладається. 

В мене своя машинка, хоч і старенька, але нас вивезла. Ми ще й забрали кота, кішку і собачку маленьку. У нас ще одна кішка була, але, на жаль, ми не змогли її знайти.

У мене досі стрес. Жінка мало не загинула в лікарні в Дніпрі: вона лежала в лікарні, коли туди попала ракета. Жінка тільки дивом врятувалася.

Майбутнє бачу тільки мирним.