Олексій з дружиною виїхали з рідного Високопілля через два місяці окупації. Зв’язок з односельцями з’явився після звільнення села, і тепер вони дізнаються страшну правду ро те, що встигли там накоїти росіяни

Діти подзвонили о шостій ранку і сказали: «Тату, почалася війна». 

Коли у наше село зайшли росіяни, не стало світла, газу. А ще ж холодно було. В сільській місцевості все можна пережити, але ж війна є війна: вони прийшли нас убивати. Почалися руйнування. Перебили газопровід, і від нього ледве хата не загорілась. Зрозуміло, що нічого хорошого не було. 

Росіяни самі стріляли з одного кінця селища в другий. Люди про це знали, бо ми ж не сліпі. 

Вони в один кінець поїдуть, стрельнуть, а потім повертають в інший кінець селища. Самі нас обстрілювали, а казали, що це «укропи» стріляють, хоча ми все прекрасно бачили і чули. 

Хліба ми взагалі не бачили. Булки якісь робили, поки борошно було. На багатті на сковороді щось із борошна готували. У нашій місцевості води хорошої немає питної, більше технічна. І в колодязях теж технічна вода - вона для приготування їжі не підходить.  

Шокували смерті безглузді. Те, що вони нас убивають. Люди пропадали. Однокласника мого розстріляли з жінкою, і ніхто не може розібрати – за що. Просто йшли вітати маму з днем народження, вона навпроти жила. А п’яні  іроди розстріляли їх. Ось так люди пропадали. І зараз телефонують та кажуть, що їх знаходять у полях. 

Товариша, з яким я працював, знайшли в полі. Тіло уже розклалось. Вони з дядьком хотіли виїхати, і їх розстріляли. Вони так у полі й залишилися, тільки зараз їх наша поліція знайшла. 

Цілих будинків там зараз немає. Жодного цілого будинку. Дуже багато прямих влучань. Однокласнику моєму тричі в хату прилетіло. У сусідів хати зруйновані: без даху, без вікон, без дверей. Може, і хотіли б люди повернутися, та нема куди. Світла, газу немає, газопровід перебитий сильно. 

Тим, хто залишився там, привозять гуманітарку. Дзвонить голова нашої селищної ради Анна Антонівна, і людям привозять гуманітарну допомогу, роздають матеріали покрівельні, кому є що накривати. 

Люди плакали, коли зустрічали наших воїнів. Зараз туди гуманітарку підвозять навіть не від одного фонду. Голова Кривого Рогу приїжджав. Зараз із допомогою проблем немає. Уже в суботу наші лікарі там були. Лікарня розбита, але, мабуть, якийсь кабінет обладнали, і щосуботи будуть проводити прийом сімейні лікарі, які в нас працювали до війни. У нас було до 20 тисяч населення, а зараз пишуть, що залишилося чоловік триста.

Поки були в окупації, то підтримували зв’язок з рідними по телефону. Хоча зв’язку практично не було, і треба було ховатися, тому що орки забирали телефони. Раніше важко було додзвонитися, а зараз уже все добре.

Ми з мамою два місяці були в окупації. Потім сіли на велосипеди, взяли по мінімуму речей. Знали, що окупанти сумки перевіряють, бо люди в нас уже виходили. 

Ми їхали та боялися: завернуть нас, чи ні. Намагалися виїхати раніше, бо знали, що окупанти ще сплять, і тільки десь із сьомої години починають ворушитися. 

Головний їх спав, а в солдатів після перепою очі сльозилися, то вони нас легко пропустили, тільки сумки передивилися. Але там нічого цінного не було: штани та сорочка. Нам пощастило. Нас того дня вийшло п’ятеро. Переважно люди ще раніше вийшли. 

Найщасливіший момент - коли ми приїхали в Зеленодольськ та побачили наших хлопців. Ми вже навіть відвикли від мирного життя, коли працюють магазини, банкомати. Навіть дико було. Це різні світи: окупація і мирне, вільне життя. 

Ми ще довго не розуміли, як люди можуть усміхатися, як людям може бути весело прогулюватися з собачкою. Тільки за два місяці усвідомили, що можна жити нормально. 

Зараз усе добре. Винаймаємо квартиру в Києві. Жінка від центру зайнятості пішла на роботу. Потім прийняли мене туди ж, де вона працює, в дитячий садочок. Вона нянею працює, а я - сторожем. 

Діти поряд, вони вже вісім років у Києві живуть. Як війна почалася та Київ обстрілювали, то волонтери їх вивезли в Чехію, а потім вони повернулися. Донька працює редакторкою. Вона працювала весь час, навіть у бомбосховищах. Постійно займалася своєю роботою, редагувала. 

Я думаю, оскільки наші хлопці ворогу так дають по зубах, то до кінця жовтня щось станеться. Наразі вже відігнали орків із Харківщини і женуть із нашої області, тому я думаю, що не так довго це все триватиме, і росіяни будуть змушені капітулювати, бо залишиться від них один фарш. Люди із ХІХ століття не можуть перемогти людей із ХХІ. 

Доньки мої - вже киянки, вони тільки в гості до нас приїжджали. А ми з дружиною повернемося додому. Перед війною я купив бетонозмішувач і хотів займатися виробництвом шлакоблоків. Ось цим і займуся потім.