Безсонова Вероніка

Комунальний заклад «Харківський ліцей №128 Харківської міської ради», 9 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Шпітальна Оксана Володимирівна

“Війна. Моя історія”

Мабуть найскладніша тема для мене. Реалії нашого часу. Розповім власну історію. Про що?

24 лютого, ранок, на годиннику 6:30, я просинаюся від слів мами: “Прокидайся, доню, почалася війна”! Перші думки були: хіба таке може бути? Можливо, це сон , і я ще досі сплю? Але ні, на жаль, це був не страшний сон, це була реальність. Я просто не вірила своїм вухам. Остаточно прокинувшись і почувши вибухи, які лунали за вікном, я злякалася. У новинах повідомили , що росія напала на Україну. Ми відразу ж зібралися і пішли в магазин. На полицях вже майже нічого не було, за водою була черга в півкілометра. Стоячи в тій черзі, я бачила, як люди покидають свої домівки, з дітьми, тваринами. Доки стояла, пролунало чотири дуже гучних вибухи, було холодно… і страшно. Простоявши півтори години в черзі, мені все ж вдалося набрати п’ять літрів води. Нарешті ми пішли додому. Надворі стояв запах пороху.

Коли я усвідомила, що почалась війна? Насправді це досить складне питання, адже з одного боку ти розумієш, що відбувається за вікном, а з іншого просто не хочеш вірити, що таке могло статися з тобою, з твоєю родиною, з Україною. Гадаю, цим питанням задавалося багато людей, в кожного були свої думки, слова, пояснення. Що стосується особисто мене, усвідомлення прийшло майже одразу, з перших днів повномасштабного вторгнення!

Перші дні війни були дуже складними. Жили ми вдома, вночі спускались у підвал (і так десь тиждень), зв’язку майже не було, як і інтернету. В тому ж підвалі був хлопчик, якому було два тижні від народження, а він вже відчув на собі весь жах війни. Як прикро, що в часи війни найбільше страждаємо ми - діти. Дев’ятого квітня ми вирішили їхати за місто, бо було дуже небезпечно і лячно знаходитись вдома. Саме тоді більшість сусідів також виїхала. Оселилися ми в школі, з іншими людьми, які також тікали зі своїх домівок. Нам надали одяг, їжу, нарешті ми жили більш-менш спокійно, але літаки іноді пролітали. Там ми познайомились з прекрасними людьми, з якими й досі підтримуємо зв’язок. Це село подарувало нам щасливі спогади, ми більше почали цінувати моменти, проведені з близькими.

24 лютого змінило моє життя кардинально. Життя однозначно розділилося на «до» та «після». Всі мої друзі роз’їхались по світу, війна зруйнувала мою юність, мої найкращі роки життя. Війна забрала життя друга родини, чудового чоловіка та сина, який пішов добровольцем на війну. Це так несправедливо! Дуже прикро, що гинуть найкращі наші люди. Побачивши згодом своє улюблене місто Харків, я була приголомшена масштабом руйнувань і кількістю смертей. Дуже боляче дивитись на зруйновані будинки, в яких донедавна жили мирні люди, які були вбиті російськими ракетами.

Ця війна дала мені розуміння цінності людського життя. І я усвідомила, що цей світ дуже жорстокий і несправедливий. Зараз наші ЗСУ борються за справедливість, за правду, за історію, і – найголовніше- за незалежність нашої неньки-України , котра пройшла такий складний шлях. Я вірю в нашу Перемогу , я вірю в ЗСУ. “Відбудуємо все , повернуться із далеких країн всі птахи, очі твої мені посміхнуться…” – слова з пісні “Я – Україна”. Слава Україні!!!