Погрібняк Вікторія, 16 років, Піско-Радьківська ЗОШ I-III ст., c. Піски-Радьківські

Есе «Один день»

Війна… Жахливе слово для кожної людини. Воно вселяє страх і тривогу в серця людей.

Якщо у маленької дитини запитати, що для неї є війна, вона не зможе відповісти, бо не в змозі пояснити те, що відчуває. Але в асоціації будуть пливти сірі кольори з жахливими червоними плямами.

Коли почалася війна, я була саме тією маленькою дівчинкою, яка не розуміла серйозності всіх цих слів. На улюблених телеканалах все частіше лунав гімн України, мультики змінилися синьо-жовтим фоном. Мене це дико злило. «Чому їм недостатньо часу реклами, навіщо вони вирішили продовжити її», - обурено міркувала я.

Мені потрібен був час. Згодом, вже в школі, я довідалася про початок військових дій на сході України. Життя поділилося на до та після. Новина була дуже несподіваною для мене. В думках було лише одне: «Невже це насправді?» Я вважала, що так буває тільки у фільмах. Нехай це буде жарт. Але ніхто не сміявся.

Обличчя батьків були сповнені жалю. З цього моменту нас всіх об’єднала одна думка та одна мрія – скоріше б це усе закінчилося, скоріше б настав мир.

Але що ми маємо на увазі, промовляючи слово «мир»? Можливо, це щастя та безтурботність, а можливо, це безпека та свобода. В той момент для мене це була тиша. Знаходитися в спокої і навіть в думках не згадувати війну.

З впевненістю скажу, що мир для кожного свій, і так легко його неможливо описати. Але відчувши його, мов лагідне проміння сонця, більше не захочеш відпускати та поринати в холодну і темну пітьму.

З того часу минуло сім років, а червоне небо ще й досі палає і зовсім не від заходів сонця. Що ж змінилося з того часу? Напевно, нічого. Але мої очі й досі блищать надією про мир.