Кисленко Світлана Адольфівна, вчитель української мови і літератури Виноградівської гімназії Інгульської сільської ради

«Війна. Моя історія»

Здригнулася від несподіваного дзвінка. Телефонувала доня. 6 година. Так рано? Щось сталося?

- Мамо, у Миколаєві чутно вибухи. Я, мабуть, приїду додому.

- Їдь найближчою маршруткою! – якесь дивне хвилювання наповнювало усе всередині.

Через карантин у нас дистанційне навчання. Сьогодні четвер, 24 лютого 2022 року. Ще два дні – і з понеділка виходимо на очне навчання! Цього з нетерпінням чекаємо і ми, вчителі, і наші учні.

На вулиці якийсь дивний рух. Зазвичай зранку, та ще й узимку, наша вулиця безлюдна. А це повертається назад з роботи сусід – працює в автодорі – каже, завернули. Люди купками стоять надворі і голосно розмовляють. Навколо діється щось незрозуміле…

Біжу вмикати телевізор. Ось і новини – повномасштабне вторгнення??!! Думки металися вусібіч. Що робити??? Тоді я ще до кінця не розуміла справжнього значення цього страшного слова – війна.

Але й занять поки що ніхто не відміняв. Готуємося до онлайн-уроків. У чоловіка – біологія в сьомому класі. У мене – українська література в дев’ятому. А тема! «Змалювання колоніальної політики Російської імперії у поемі Тараса Шевченка «Кавказ». Це ж треба було – щоб така тема й у такий день! Читаємо з дев’ятикласниками Шевченкові рядки, намагаюся пояснювати їх значення, а сльози рясно скрапують додолу. Але діти й так усе розуміють! Якими ж пророчими виявилися слова Великого Кобзаря!

А далі – нескінченні дні та ночі суцільного жаху, страху, невідомості. Щодня бомблять Миколаїв, Баштанку, сусідні села. Летять ворожі ракети, літаки, гелікоптери. Від шаленого реву ракет, що летіли просто над нами (змогли побачити їх номери), у голові гуло кілька тижнів.

У невеличку сумку зібрані документи. Виявляється, у ній вмістилося все наше життя! Виїхати з села ми не могли: тут живуть чоловікові старенькі батьки, і їм потрібен щоденний догляд. У голові постійно пульсувала лише одна думка: як врятувати єдину дитину? Куди відправити?! Яким транспортом?! Та донька навідріз відмовилася виїжджати і категорично заявила:

- Я залишаюся з вами!

Вночі спати ніхто не лягав. Сиділи одягненими, тримаючи біля себе сумку з документами. Хата постійно здригалася від вибухів, було чутно стукіт металевих уламків, що розліталися навсібіч.

1 березня окупанти рушили на Баштанку. Важка техніка йшла більше 10 годин.  За день-два ворожі танки оточили Виноградівку з усіх боків, і ми опинилися у кільці. Світла та зв’язку вже не було. Сиділи весь час у будинку – надворі знаходитися через постійні обстріли було дуже небезпечно. Новини передавалися відчайдухами, які ризикували ходити селом, і були ті новини тривожні й суперечливі…

12 березня орки зайшли у наше село. Окупація. Слово, відоме лише з художніх творів та кінофільмів. Не могла повірити, що все це відбувається насправді. Життя стало схожим на якийсь страшний сон. Почалися обшуки. До двору зайшло зо три десятки озброєних військових. Увірвалися до хати, дуже ретельно перевіряли документи, телефони, забрали sim-карти. Виявляється, до нас прийшли уже «підготовленими» - хтось із «доброзичливців» повідомив, що ми – родина вчителів.

Найстрашнішими видалися вечір та ніч на 17 березня. У мене почалася справжня паніка. Орки заїхали танками на всі вулиці, стволи були наведені на будинки. Селом прокотилася чутка: буде зачистка! Тваринний страх скував усе тіло, не дозволяв ні рухатися, ні думати. І тільки підтримка й турбота родини допомогла пережити цю найдовшу ніч у моєму житті.

Я та мої односельці впевнені: це Божа, Небесна Сила врятувала нас від знищення, і ми серйозно не постраждали. І хоча й зараз ми часто не спимо через постійні повітряні тривоги, гул «шахедів» та літаків, проте новий день розпочинаю із думкою про майбутнє. Тому, незважаючи ні на що, роблю усе від мене залежне – проводжу онлайн-уроки, вишукую різні цікавинки для своїх вихованців, разом з учнями готуюся до конкурсів та олімпіад, а відтак – планую, працюю, живу!

Війна змінила усіх нас. Мене  вона навчила більше цінувати те, що маю зараз, і тих, хто поруч. Сьогодні п’ятикласники у листі до святого Миколая просять не про подарунки для себе, а про зброю для бійців ЗСУ. А старшокласники пишуть про спільну для усіх українців мрію, ім’я якій  – ПЕРЕМОГА!