Джафаров Самір Газанфар огли, 14 років, 9-Г клас, Софіївсько-Борщагівський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лопаткіна Оксана Богданівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Спочатку я хочу наголосити на тому, що це для мене друга війна за моє життя. Перша війна почалась в 2014 році у місті Луганську, з якого я у вересні того ж року евакуювався до міста Сєвєродонецьк, в якому на той момент було все спокійно.

Я народився у місті Луганськ у 2008 році. Моє раннє дитинство пройшло в цьому місті, про яке, на жаль, в мене вже не залишилось спогадів. Єдине, що залишилось це старі фотографії та іграшки, які батьки змогли вивезти з-під окупації в 2014 році.

Прожив я у Луганську лише 5 років свого життя і, насправді, думаю, добре, що я вже нічого не пам’ятаю, бо, по розповідях моєї сім’ї, це був доволі тяжкий період у нашому житті. Усе почалось з того самого дня, коли почали обстрілювати прикордонну частину, майже поряд з нашим будинком.

З самого ранку ми почули звуки пострілів і не могли зрозуміти, що відбувається, тому ми швидко зібрали найнеобхідніші речі, документи і поїхали до дядька в іншу частину міста. Ми залишились там декілька днів, поки все затихне і поїхали назад. Однак, мої батьки розуміли, що відбувається щось недобре, тому через деякий час ми вирішили поїхати з міста на час літніх канікул і повернутись назад, коли усе вляжеться. На жаль, ми навіть не здогадувались, що більше не побачимо свій рідний Луганськ.

Ми прожили 2 місяці в селі в Луганській області та у вересні 2014 року поїхали до міста Сєвєродонецьк, який став нашим новим домом на 8 років. До того, як і туди ступила нога окупантів.

А зараз я розповім вам, як я провів повномасштабну війну.

Уранці 24 лютого я прокинувся від вибухів в Київській області, тоді я усвідомив, що почалася повномасштабна війна. Я відчував шок, не вірив в те, що на територій Київської області будуть звуки вибухів, літаків, вертольотів, безпілотників та іншого виду озброєння.

Цей день означав те, що життя вже ніколи не буде таким, яким воно було раніше.

Моє життя після 24 лютого стало, звісно, гірше. Місто Сєвєродонецьк, в якому я провів більшу частину свого життя, повністю зруйнували, буквально зрівняли із землею. У таких містах як Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, які знаходяться на відстані 25-30 км від мене, відбувався геноцид українського народу. Це масові вбивства мирних жителів, зґвалтування жінок, розстріли підвалів, де люди ховалися від обстрілів, мародерства мирних жителів. Коли я думаю, що все це могло відбутись зі мною, з моїм домом, з моєю сім’єю, то мені стає не по собі.

Найбільше мене приголомшив російський народ. Вони виявились зовсім не такими, якими я собі їх уявляв: вони не виходили на мітинги проти війни, не розповсюджували інформацію і взагалі більша частина російського населення реально була не проти того, що відбувається на території України. Те, якими байдужими та холоднокровними вони виявились, досі мене дивує.

Мир для мене означає перемога України, а саме повна деокупація усієї території України станом на 1991 рік, признаний усім світом, початок повної відбудови українських територій та виграш України у Гаазькому трибуналі. Саме це - Мир для мене сьогодні.