У свої 84 роки Вероніка Сергіївна пам’ятає не тільки війну на Донбасі, а й Другу світову, яку застала дитиною. Вона не перестає дивуватися, що конфлікт так затягнувся. Події останніх років розлучили її з близькими, які влаштовують життя на мирних територіях по різні боки кордону. І єдине, про що мріє жінка – щоб діти були поруч.

Я прожила все життя в Новотошківському. Довго думала, що війна ця ненадовго. Я пам’ятаю Другу світову, коли чужий народ йшов завойовувати чужу територію, тому думала, що це пройде все швидко, а не проходить вже восьмий рік.

Під час війни син поїхав у гості до племінника, а повернутися не вийшло, так на Західній Україні і залишилися. Дочка, як тут роботи не стало, поїхала в Росію. Чоловік мій три місяці тому помер, залишилася я одна.

Жити можна, але тривожно

Під час бомбардувань доводилося в підвалі сидіти. На нашій вулиці таких сховищ немає, тому що колись було опалення підвальне. А ось в підвалі сусіднього будинку часто доводилося ховатися. У нас не було ні води, ні світла, ні пенсії. Бувало, прийдеш на город і почалася стрілянина. Стоїш і думаєш: куди ховатися, хоч в колодязь лізь.

Найстрашніші були 2014-2015-й роки. Але і зараз тривожно, немає-немає та стріляють. Уже восьмий рік напружено завжди, стріляють і не зрозумієш, куди і звідки. Нерви напружені весь час. Зараз начебто нормалізувалося. Загалом, жити можна, але тривожно. Без дітей, звичайно, дуже погано. Мрію, щоб діти повернулися і я їх могла побачити, поки жива.