Мені шістдесят років. У мене є чоловік і донька. Ми жили в Лисичанську Луганської області. Я працювала на ринку. 24 лютого їхала на роботу. Мені зателефонувала сваха з Мелітополя і сказала, що почалася війна. Я набрала онука. Він студент, навчався в Харкові. Сказав, що місто під обстрілами. Мене відпустили з роботи додому. Ми з рідними одразу спустилися в підвал. 

У нас були запаси продуктів. Ходили тільки по хліб, стояли в черзі. Технічну воду нам привозили. Потрібно було вистояти чергу, щоб набрати її, і нести на п’ятий поверх. Ми кип’ятили її. 

Збирали сніг, засипали його у ванну, щоб він розтанув там. Питну воду привозили, але у нас не було грошей на неї. 

Ми виїхали на таксі. Взяли з собою документи й кішок. Зараз мешкаємо в Жовтих Водах. Живемо в чужому будинку, носимо чужі речі, бо свої залишилися вдома. Надіємося на перемогу і на повернення до Лисичанська. 

Ми з чоловіком підтримуємо одне одного, заспокоюємо. Онуки дають наснагу жити далі.