На початку війни я зі своїми трьома дітьми виїхала до Польщі. Там ми прожили 8 місяців. А коли Херсон звільнили від окупантів, одразу повернулися додому.

Я досі в декреті, бо найменшому сину лише 2 роки. Роботи не маю і не маю змоги лишати дітей самих. Адже школи та садочки не працюють. Ми живемо на протилежному від річки краю міста. То наш район обстрілюють нечасто. Та все одно "прильоти" біля будинку були, і діти їх теж переживали. 

Я не можу сказати, що є найбільш шокуючим. Достатньо вже того, що життя наше докорінно змінилося. Що воно просто стало на паузі і весь час ніби 24 лютого 2022 року. Просто один величезний день. Пауза. Живемо в надії, що настане ранок 25 лютого і життя піде далі...

А так - страшно і тривожно завжди. Але шокує і вражає те, що діти вже не здригаються при звуках артилерії. Це тепер звичайна буденність. Якось так...

Ми повернулись до міста після звільнення. Тож особливої нестачі чогось не було, дякуючи гуманітарним допомогам: і продуктовій, і речами.

Двічі були під обстрілом будинку. Снаряди влучали під наші вікна.