Цигіпа Олена, вчитель
Ліцей №1 ім. О.П. Довженка Новокаховської міської ради

"Війна. Моя історія"

600 доба минула від повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Боляче всім! І тим, хто в перші дні встиг евакуюватися до інших країн, і тим кому вдалося виїхати в підконтрольну Україну, тим, хто досі лишається в окупації, тим хто на передовій захищає кордони нашої рідної країни — України, хто після важких поранень бореться за життя, хто вчиться жити без своїх загиблих рідних, хто в полоні... В кожного українця — свій біль, своя історія, свої втрати. Війна танком проїхалася по долях кожного, не зважаючи на те, хто ти: дитина, людина похилого віку, жінка, або чоловік... Війна не пожаліла нікого...

Чутки про те, що Путін планує напад на Україну розпочалися ще напередодні нового 2022 року, всі закордонні компанії обережно, проте наполегливо, рекомендували своїм громадянам повернутися до своїх країн... Українці за святковим столом, з друзями та родичами, активно обговорювали цю тему — і всі наївно сходилися — це чергове фейкове залякування, і ніякої війни не буде (тут треба нагадати, що Україна вже 8 років була втягнута у військовий конфлікт з анексією Криму, АТО на Донбасі), але я, на всяк випадок, підготувала тривожну валізку, щоб можна було пересидіти, деякий час у підвалі, до приходу ЗСУ в Нову Каховку.

Нова Каховка окупована

Ми прокинулися від потужних вибухів між 4.30 та 5.00 ранку. Їх було декілька і після кожного з вибухів було світло мов днем. Ми з Сергієм подивилися один на одного і промовили в один голос “ВІЙНА”. Переляканий син забіг в нашу кімнату і розгублено запитав — “Мама ми всі помремо?”. Намагаючись приховати свій страх, обняла його, дала заспокійливе, вклала в наше, ще тепле ліжко, поцілувала і сказала, щоб не хвилювався і постарався заснути. Потім швидко пішла до ванної кімнати. Сергій запитав:

— Ти куди?

— Мити голову.

— Навіщо?

— А раптом зникне газ та вода.

Впевнено відповіла я, ніби можна було вимити голову один раз на все життя (одним словом — жінка).

Мій чоловік — Сергій Цигіпа, швидко вдягнувся і пішов на вулицю вигуляти нашого Айса (собаку породи боксер) та розвідати ситуацію в місті.

Повернувшись — почав телефонувати знайомим, розпитувати, що їм відомо. З телефонної трубки ми почули, що колона з російськими прапорами (триколори, а також червоні — радянських часів), з військовою технікою та озброєними солдатами проїхала Чорнянку та Маячку і що танки та БТРи скоро будуть в Новій Каховці. Чоловік на велосипеді поїхав до військкомату. Повернувшись — розповів, що відправили машину в Херсон за зброєю, записали його дані і пообіцяли зателефонувати, коли її привезуть.

З самого ранку 24 лютого, поки орки “не вирубили” українські канали, слідкували за новинами 24/7. Телеведучі повідомляли про те, що така ж сама ситуація по всій Україні. Сергій знову сів на велосипед, поїхав в зоомагазин за кормом для Айса. Повернувся з 10 кг мішком корму і з посмішкою сказав — “Сподіваюся, поки Айс його з’їсть — війна закінчиться!”

Ми вірили в те, що ЗСУ швидко покаже Путіну - хто він і куди йому йти. Таку спробу зробили сміливі прикордонники з острова Зміїний. На пропозицію, яка лунала через гучномовець з російського корабля здатися — вони не задумуючись відповіли “русский военный корабль — пошел на*уй!” Цю фразу одразу підхопили, по всьому світу, її було чути скрізь. Пізніше, кмітливі українці, з цією фразою стали випускати футболки, та різну сувенірну продукцію і всіляко підкреслювали — відношення до вторгнення Путіна в Україну.

Але, пробачте мене — я трохи відволіклась, повернемося до подій 24 лютого. Сергій привіз собачий корм — приклеївся до телевізору. Я облаштувала для нього робочу зону, дотримуючись правила двох стін (тут знову треба відволіктися на те, що за декілька днів до війни — ми купили новий м’який куток в салоні, але не встигли його завезти до дому, через те, що потрібно було вивезти старий на дачу. Тому Сергій спав на розкладному кріслі-кроваті, або працював на подушках, наче султан). Близько по обіду приїхав наш знайомий — Володимир Бойко. Трохи поспілкувавшись — вирішили поїхати до військкомату, бо час ішов, а Сергію ніхто не телефонував. У військкоматі двері були зачинені і не було жодної живої души. Під’їхали до міськвиконкому — в холі були декілька розгублених депутатів, які чекали термінову нараду, і відмовлялися давати будь-які коментарі.

Втрьох ми приїхали до поліцейського відділу — двері були розчинені навстіж. Видно було — всі швидкоруч збиралися, разом з комп’ютерною базою, і не витрачали час на зачинення кабінетів. Або, тут вже встигли побувати окупанти, з всіма випливаючими наслідками. Далі їхати вже не було сенсу, адже над будівлею Новокаховської ГЕС кружляли гелікоптери і виднівся триколорний прапор рф.

Ми поїхали в меблевий салон, наївно сподіваючися зустрітися з продавцями і організувати перевезення м’якого кутка до дому. Звісно меблевий салон був зачинений — на дверях вказаний контактний телефон. Ми зателефонували, просили привезти нам меблі, або повернути гроші. Продавчиня сказала, що вона не вирішує такі питання і щоб ми телефонували на гарячу лінію салону меблів. Пригнічені ми повернулися до дому.

Перші дні окупації Нової Каховки, щоб відволіктися, я прибирала в шафках, викидала те, на що колись не піднімалася рука. Намагалася все запам’ятати, щоб за необхідності можна було знайти все необхідне у темряві, або проінструктувати рідних — де що знаходиться. В кожній кімнаті поставила на підлозі, в куточку, великі свічки (які залишилися від декору нашого весілля 10.08.2021).

Сергій вирішив, що раз не вийшло захищати місто зі зброєю в руках — буде тримати інформаційний спротив. Вдень він робив публікації на своїй сторінці у Фейсбуці, а вночі з товаришами, з муніципальної охорони — патрулювали містом, щоб запобігти мародерству в магазинах, аптеках та порожніх квартирах. Дав про себе знати досвід військового, аналітичний склад розуму. Адже розпочалася гібридна війна, в якій інформація — є рівноцінною зброя. Знайомі допомогли зробити логотип сторінки у Фейсбуці “Інформаційна самооборона Нова Каховка”. Нічні патрулювання продовжувалися недовго — окупанти призначили комендантську годину і з тими, хто наважувався її порушити довго не церемонилися, закидували в кузов машини та тримали на підвалах, декого змушували копати ями.

В місті інфраструктура завмерла — не працювали магазини, аптеки, банкомати, не пекли хліб. Мер міста — Коваленко Володимир Іванович став вести роботу з керівниками, щоб відкрити магазини та аптеки, знайти працівників, які б погодилися вийти на роботу, незважаючи на ризик. В Новій Каховці з 24.02.22 постійно їздили військові автівки, з “Z”символікою, по вулицях ходили озброєні роzійські військові. Зі зброєю вони були всюди: в аптеках, магазинах, лікарнях. Особливо вони полюбляли стоматологію. У зв’язку з цим люди боялися виходити на вулиці, тому, що не розуміли, чим це обернеться для них. Нарешті — магазини і аптеки відкрилися. На вулицях, біля кожного магазину, з 10.00 до 14.00 можна було спостерігати величезні черги. Люди скуповували все, але пріоритетом залишалися продукти харчування, ліки, засоби гігієни і корм для тварин.

Цими днями директор ліцею №1 ім. О.П. Довженка — Олена Миколаївна Зуйко, зібрала нас на термінову нараду. Я із сумом дивилася на своїх колег — за ці декілька днів всі осунулися та змарніли. На повістці було єдине питання — навчатися дистанційно, чи оголосити весняні канікули. Колеги спочатку були мовчазними, а потім немов прорвало:

— Як я буду вести уроки, коли у мене син на фронті. Які уроки??? (вигукнув Петро Ярославович — вчитель фізкультури).

— А мені головне — зберегти життя своїм дітям, не страшно, якщо вони залишиться на другий рік навчання (на цей раз в розмову включилася асистент вчителя інклюзивного класу — Олеся Леонідівна).

— А я буду займатися із своїм сином індивідуально! Я проти, щоб мій син залишався на другий рік (емоційно відповіла заступник директора Ірина Леонідівна).

Всі загомоніли... Директор перечекала і потім спокійно підсумувала все почуте —в нашому ліцеї було вирішено оголосити весняні канікули (вдруге наголошую, що всі ми вірили у скору перемогу ЗСУ). Педагоги швидко розбіглися по своїм домівкам .

Сергію з перших днів телефонували знайомі з підконтрольної території України та країн Європи — просили, аби ми подбали про їхніх батьків в Новій Каховці, які за станом здоров’я не могли вистоювати пів дня на морозі у чергах в аптеки та магазини. Нам надсилали гроші — ми з ним, в першу половину робили закупки, а в другу, разом з Айсом, розносили все за адресами. Я пошила нам білі пов’язки з червоним хрестом на рукав, а для Айса — зробила такий же передник. Навмисно — щоб не викликати підозру в окупантів і спокійно займатися волонтерською справою. Сергій оголосив на своїй сторінці про надання допомоги. Гроші поступали з усіх куточків світу — ми стали допомагати всім, хто опинився в скрутному становищі: матерям/батькам-одиначкам, людям похилого віку, хворим та інвалідам.

Самим дефіцитним товаром був хліб. Адже його не можна було купити про запас, потрібно було випікати щодня. Щодня на хліб були черги і попит.

Пекарі ризикували життям, виходячи на роботу, порушуючи комендатську годину. Згодом містом поповзли чутки — в місті закінчуються дріжджі. Сергій пішов в мерію, щоб допомогти вирішити це питання. Він знайшов дріжджі в Кривому розі, оплатив, і за попередньою домовленістю, їх привезли в Берислав на хлібозавод. Стало питання, що далі? Як їх привезти в місто. Адже Нова Каховка закрита на в’їзд та виїзд. Потрібно було організувати дозвіл. Це міг зробити тільки мер міста — Володимир Іванович. Не знаю якою ціною, але йому це вдалося. Половину дріжджів залишили Бериславському хлібозаводу, другу половину привезли в Нову Каховку. До речі Сергію ніхто навіть не подякував за це, про це ніхто не згадав, навіть не по телефону. Він пропустив це пунктиром і продовжував робити свої добрі справи, а їх ставало все більше і більше.

Якось ми ми з Сергієм принесли памперси для новонародженого онука кума Сергія — Задирко Віталія Борисовича. Ми сиділи на дворі, спілкувалися, Айс. як завжди, був поруч з нами. Віталій обожнював його і завжди виносив для нього якісь смаколики у вигляді печива чи сухарів. Раптом, ми почули звуки військової техніки — Сергій був справжнім мисливцем за сенсаціями , тому помчав, щоб зробити фото-репортаж — не помітив натягнуту проволоку для білизни і травмував губи та підборіддя. Він зовсім не звернув на це уваги, тим паче Айс вчасно надав йому першу допомогу у вигляді щедрих собачих поцілунків. Ми направилися до дому, адже наближалася комендантська година. Проходячи мимо смітника — побачили викинутий батон хліба. Нашим обуренням не було межі. Ми не розуміли, як так? Викидати хліб під час війни і дефіциту?! Можна залишки хліба висушити в духовці, зробити сухарі... Сергій, як завжди, зробив фото-репортаж для своєї сторінки у Фейсбуці.

Для мешканців селищ Козацьке та Веселе вкрай необхідні були “зелені коридори”, адже їхні будівлі, разом з мешканцями, дуже потерпали від роzійської артилерії. Гостро стало питання вивезти людей. Організацією “зелених коридорів” зайнявся Коваленко Володимир Іванович. Домовилися, щодо автобусів, на яких людей перевезуть через ГЕС, а також подбали про тимчасове житло для них у студентських гуртожитках Нової Каховки. Пам’ятаю, як тоді хвилювався Сергій — “З терористами не можна домовлятися!”. Він дуже хвилювався, що роzійські військові обдурять мирне населення і втягнуть в брудні ігри.

В призначений день і час автобуси прибули в місця збору людей. На той момент бажаючих виїхати було небагато. Евакуація пройшла вдало. Людей привезли в гуртожиток, через Фейсбук і Телеграмм канал були зроблені оголошення про збір одягу, взуття, посуду, предметів гігієни, мобільних телефонів. Я вкотре перебрала свої шафки, долучила своїх колег. В Олени Анатоліївни був старенький, але робочий мобільний телефон, тож вона, просила передати його також евакуйованим.

Через 2 години ми разом з Сергієм та моєю подругою Ларисою Янішевською вже були в гуртожитку. Як було приємно бачити чергу новокаховчан, які долучилися до акції милосердя і прагнули подарувати евакуйованим їжу та речі першої необхідності!

Одного дня — я стояла в черзі на вулиці, перед аптекою, за ліками на замовлення, і побачила молоду, гарну дівчину, вдягнену не по погоді. Розговорилися і вона розповіла, що вона одна з евакуйованих з селища Козацьке, стоїть за ліками для своїх рідних, які в гуртожитку лежать з температурою. Я побігла до дому та принесла їй зимове взуття, шарф, шапку, рукавички та лижний комбінізон. А також два махрових халати для її рідних.

Запитів від людей на гуманітарну допомогу було 15-20 на день. До нас стали долучатися наші друзі та колеги. І, в решті решт, Сергій зрозумів, що ця діяльність відволікає його від інформаційного спротиву і запропонував мені очолити волонтерську діяльність. Він придумав нам назву і логотип “Україночки”. Наша квартира перетворилася на волонтерський штаб. Нас в “Україночках” стало 12. Першу половину дня ми стояли в чергах, купували продукти, ліки, а потім у нас дома все це пакували, розподіляли між собою по 3-4 адреси і розходилися до наступного ранку.

Один з таких днів я не забуду ніколи. Ми втрьох з “собакою-доставлякою”, так шуткуючи Сергій називав Айса, йшли на Дніпровський проспект, в крайній будинок, поряд з ГЕС. Щоб потрапити на цю адресу потрібно було пройти декілька блокпостів, інші волонтери боялися туди ходити.

Ми повільно наблизилися до блокпосту, показали документи, назвали адресу і збиралися вже іти, як до нас звернувся один з роzійських військових з проханням поповнити йому телефон. Я завмерла, намагаючись швидко придумати якусь логічну відмову. Чоловік — мислив стратегічно, поповнив його номер телефону. Військовий протягнув нам маленький мішечок з дрібними грошима на знак подяки, сказав, що вони, начебто, назбирали разом... Цей номер телефону одразу поставили на прослуховування в ЗСУ. Згодом на своїй сторінці він написав — “Я обдурив тебе! роzійський солдат...”. Цей мішечок викликав в мене так багато різних почуттів... я впевнена, що це була вкрадена та розбита українська дитяча скарбничка...

Одного ранку Сергію зателефонували. Якийсь чоловік сказав, що йшов на роботу через ліс і побачив тіло мертвого чоловіка на сосні. Сказав, що не хоче “світитися” і попросив, щоб Сергій представив всім, що це він гуляв вранці з Айсом і знайшов тіло. Так і зробили. Сергій прийшов на місце, сфотографував тіло, викликав поліцію, і за допомогою соцмереж швидко дізнався хто загиблий, знайшов його маму і адресу проживання. Жінка розповіла, що її син напередодні просив гроші на пляшку горілки - мати відмовила, адже вони жили небагато, тоді він пішов з дому і, як тепер ми знаємо — повісився. Сергій допоміг їй - сплатив та організував поховання сина.

Наступного дня ми несли продуктові замовлення в Дніпряни і вирішили по дорозі завітати до родини Андрія та Олени Китів. Оленка швидко накрила на вулиці стіл. Щоб зігрітися ми випили трохи горілки з яблуками, з їхнього саду. Було дуже приємно їх бачити. Я намагалася запам’ятати кожний рух, вираз обличчя, кожне слово. Кожна хвилина могла бути останньою. Ми стояли на подвір’ї, спілкувалися, а поряд їздили вантажівки з “Zтками” і залишали в мене мурахи по шкірі... Вечоріло, треба було повертатися додому.

Ми поверталися через лісочок, полем, приватним сектором, з дворів собаки агресивно реагували на нашого Айса. Ми хвалили його за те, що він йшов поряд з нами і стримувався, не реагуючи на бродячих собак та тих, що лаяли на нього за парканом. Для нього це було неабияким іспитом)). Наш Айс був молодим, цікавим, енергійним собакою і з задоволенням кидався у будь-яку собачу зграю. Було цікаво за ним спостерігати, але я завжди хвилювалася, щоб його не вкусили та щоб він нікого не травмував.

В друзів чоловіка була власна невеличка типографія “ПІЄЛ” (наш ліцей друкував щороку для учнів щоденники Довженківців). Провідуючи Олександра і Луїзу у типографії ми надрукували бейджики для “Україночок”, пили каву, спілкувалися, випросили карту Херсонської області. Я заховала її під своїм одягом, на випадок, якщо нас зупинять для перевірки документів. Сергій, як завжди, рвався в бій, його енергійна особистість бажала робити щось корисне для міста та країни. Цього разу він обговорював, що в степах за селищем Веселе знаходяться тіла загиблих хлопців, які чинили спротив у перший день роzійським окупантам, що якщо їх не забрати — то їх обгладають собаки, тому потрібно іти до гауляйтера і просити дозвіл на те, щоб забрати тіла для поховання. Сергій, пропонував, щоб до Леонтьєва пішла я, як жінка, як мати. На його думку це повинно було розчулити гауляйтера. Олександр, більш розсудливий, холоднокровний, намагався трохи врівноважити його пориви, прорахувати наперед можливі відповіді та реакції. Врешті всі погодилися не треба поспішати.

Якось ми отримали дуже специфічне замовлення на ліки для психічно хворої дівчини, яка мешкала разом з мамою на дачах, за селищем Корсунка. Таким людям ліки потрібні постійно — інакше вони стають небезпечними для оточення. Дещо нам вдалося купити, а на решту потрібен був рецепт. Дружина відомого в Новій Каховці музиканта Кості Удава — Катя допомогла нам і на щастя все вдалося! Ліки на дачі поніс Олександр Герасимов, мій давній знайомий. Він так само, як і багато мешканців вештався містом і не знав чим себе зайняти. Так в нашому Волонтерському об’єднанні “Україночки” побільшало на двох людей.

6 березня 2022 року мешканці Нової Каховки домовилися про мітинг, щоб показати окупантам, що їм тут не раді. Серед присутніх було багато моїх колег з родинами, була смішна старенька бабуся з мітлою, яка грозилася повимітати всю роzійську нечисть.

Всі, хто в той день прийшов на мітинг були свідомі, організовані, розуміли один одного без слів, швидко сформували колону і пішли звичним маршрутом до міськвиконкому. Цим маршрутом містяни багато разів ходили на свята, тому незвичними були лише війна та обставини. Ніколи не думали, що комусь потрібно буде доводити, що Нова Каховка — це Україна. Настрій в людей був одночасно піднесений і збентежений. Всі разом вигукували — “Нова Каховка — це Україна!”, “Путін — хло!”, “Русский военный корабль — пошёл науй!” Це був чудовий сонячний день! Але, коли ми підійшли до міськвиконкому — сонце сховалося за хмарами, ніби злякалося можливих наслідків. До мітингувальників не вийшли ні представники української влади, ні окупаційної. На постамент перед міськвиконкомом, де колись, у радянські часи стояв пам’ятник Леніну якимось чудесним чином залізли парубок з дівчиною та встановили український прапор. Всі в були в захваті! Потім хтось з присутніх дістав з рюкзака величезний український прапор (який брали для святкової ходи на день міста) він розкрився, заблищав, заграв жовто-блакитними кольорами... Всі заплескали у долоні, я увімкнула Гімн на переносній колонці і всі заспівали! Неймовірні спогади... Кожний раз сльози на очах...

Ми стояли перед міськвиконкомом якийсь час, а потім колона розвернулася і пішла на заднє подвір’я. Там були озброєні роzійські військові. На задньому подвір’ї мітингувальники стали вигукувати — “Забирайтесь до дому! Вас в Україну ніхто не кликав!”. Ці вигуки, продовжувалися і люди наблизилися до роzійських військових дуже близько, і ті стали стріляти під ноги та використали сльозогінний газ. Натовп відхилився назад, всі стали кашляти, серед присутніх виявилося двоє поранених у ноги (молода дівчина та літній чоловік) їм одразу надали першу допомогу і відвезли до дому. Дехто з присутніх відділився від загальної колони а основна маса з пішла центральними вулицями міста. Люди, які побоялися вийти на мітинг, виглядали з вікон та балконів, махали нам руками. Ми йшли і співали. Дівчинка, яка більше всіх кричала — зірвала голос, але продовжувала вигукувати “Нова Каховка — це Україна!”, “Путін — хло!”, “Русский корабль — пошел науй!”. Так ми прийшли до супермаркету АТБ, що був в мікрорайоні Сокіл. Сергій став на сходинки, і сказав невеличку промову, подякував всім за сміливість та прояв проукраїнської позиції.

Втомлені фізично, але з піднесеним настроєм, ми повернулися до дому. Прийшла Віляша, ми разом пообідали і Сергій сів писати статтю для Фейсбуку про мітинг.

12.03.22 Сергій пішов у Таврійськ — провідати мою маму Катю та свого товариша — Володимира Бойко. Днями Володимир їхав Таврійськом на своєму авто, роzійські військові зупинили його, відібрали документи та авто. Вони наклеїли на автівку символіку “Z”, їздили на ній декілька днів, коли закінчився бензин просто кинули біля Таврійська. Вова був шокований, коли знайшов авто, воно було побите, з дірками від куль... Тож Вранці Сергій з Айсом пішли до Таврійську. Через 1,5 години мені зателефонувала мама Катя і сказала, що Сергія немає. Я намагалася її заспокоїти.

— Мама не хвилюйся, можливо він когось зустрів по дорозі, зупинився і спілкується...

Через деякий час мама знову зателефонувала, стурбована тим, що Сергій не прийшов. Потім Вова Бойко телефонував, питався про нього. Звісно, я хвилювалася за чоловіка, але дуже сподівалася, що він невдовзі повернеться. Тому Віляші не повідомила про його зникнення. Досить вже того, що мама Катя була налякана. Я щиро сподівалася, що якщо Сергія затримали роzійські військові, то трохи “повиховують”, щоб не писав проукраїнські статті у Фейсбуці та телеграм каналі.

Хвилювалася я не лише за Сергія, ще й за Айса. З всіма цими думками не знаю, як я дожила до ранку. Вранці побачила у Фейсбуці пост дружини Олега Батуріна про те, що вчора Олег пішов на зустріч з Цигіпою і не повернувся додому. Я зрозуміла що справа дуже серйозна. Вони обидва журналісти, з чіткою проукраїнською позицією. Так само зробила пост у Фейсбуці про зникнення чоловіка, додала свій контактний телефон та фото Сергія з Айсом. Протягом двох годин мені зателефонували три людини. Вони розповіли, що телефонують по моєму оголошенню. Що бачили на блокпосту на “Південно Кримському” каналі, як роzійські військові зупинили мого чоловіка з собакою, доглядали його документи, речи та телефон... Я зрозуміла, що вони шукали привід для його затримання.

Я зателефонувала меру міста — Коваленко Володимиру Івановичу. Він сказав ,що вже знає про зникнення Сергія, пообіцяв коли будуть новини — він мені повідомить.

В цей же день я вирішила піти за тим же маршрутом до Таврійську, сподівалася знайти Айса та заспокоїти маму Катю. Олександра Герасимов мене супроводжував. Ми швидко пройшли той самий блок пост туди та звідти, Олександр показав свій військовий квиток — радянського зразка (рядовой стройбата), мої документи навіть не дивилися. Всі мої сподівання, знайти Айса, десь прив’язаного до дерева - розбилися вщент. Віляші я сказала, що Сергій переховується у друзів, що не може телефонувати, так потрібно. Таке пояснення її задовольнило, адже він до цього вже кілька днів переховувався у друзів.

З того дня, все моє життя перетворилося на постійну боротьбу за пошуки і повернення Сергія з полону. Але це вже інша історія...