Мені 54 роки. Я медсестра. У мене є чоловік і мама. Ми жили в Харківській області. 

Обстріли нашого села почалися в перший ранок війни. Я пішла на роботу, а чоловік залишився вдома, бо він працював у Харкові, а маршрутки вже не їздили. Вимкнули світло, воду та зв’язок. Газ був до четвертого травня. Ми користувалися генераторами і газовими балонами. Знайшли старий таганок і готували їсти на вогнищі. Пекли хліб. До початку травня посадили город. Я продовжувала працювати. "Швидкі" потрапляли під обстріли. 

Російські військові зайшли 24 лютого. Ще тиждень колони ворожої техніки йшли через наше село. Щоночі лунали вибухи. Не було зв’язку – ми не могли ні з ким зв’язатися. 

Наше село звільнили 23 вересня. Через три дні ми виїхали у Сумську область. До цього можна було виїхати тільки через росію і Польщу, тому ми залишалися в окупації. 

Ми думали, що в травні потрапимо додому, але в’їзд в наше село поки що заборонений. Хочемо повернутися. Там залишився мамин будинок і наша з чоловіком квартира.