Мені 61 рік. Я жила зі своєю сім’єю в селищі Нововоронцовка Херсонської області. Про початок війни дізналася з телебачення. У нас з першого ж дня почалися обстріли. Вибухи лунали все ближче. Наше селище розташоване біля Криворізької траси. Туди швидко дійшли бойові дії. 

Під час обстрілів ми залишалися в будинку з п’ятирічним онуком. Також ховалися від бомбардувань у сусідніх будинках і підвалах. Нас наздоганяла вибухова хвиля. Дуже важко було. 

Наприкінці березня розбомбили штаб військових, що знаходився через будинок від нас. Потім ще були прильоти поблизу. Після чергового обстрілу ми заскочили в машину, виїхали в посадку і стояли там пів дня, бо не знали, куди діватися. А потім поїхали в сусіднє село Грушівку. Це вже Дніпропетровська область. Ми мешкали на межі областей. Там теж опинилися під обстрілами. Чоловік залишився, а я з онуком та іншими членами родини виїхала в Черкаську область до своєї сестри. Через місяць ми повернулися в Грушівку, бо чоловікові зробили операцію – він потребував допомоги. 

Я дуже переживала за онука. Він щодня питав:  «Бабусю, ми залишимося живими? А тато з мамою житимуть?» Було страшно чути таке від дитини. 

Я заспокоювала його. Казала, що ми обов’язково його захистимо. Ми відкладали евакуацію тільки через господарство. Не могли випустити худобу на неминучу смерть. Ми мали двох корів і телят. Треба було розпродати їх. А вже коли підірвали сусідній будинок і підвал здригнувся так, що ми думали, що опинимося під завалами. Тоді й поїхали, а родичі невістки погнали за нами худобу. 

Коли ми виїхали до сестри в Черкаську область, то там було тихо і спокійно. Це був єдиний місяць, коли ми хоч трохи морально відпочили. А відтоді, як повернулися сюди, знову чуємо обстріли. За сорок кілометрів від нас ідуть бої. Ми здригаємося від кожного звуку, навіть коли двері різко зачиняються. 

Я хочу, щоб закінчилася війна і щоб мій онук більше не знав такого горя. Хочеться повернутися додому і більше нікуди не тікати. Хочеться спокійного життя.

Дах нашого будинку пошкоджений, бо снаряд упав якраз біля двору. Але нічого, відремонтуємо. Головне, щоб припинилися обстріли, щоб ми могли спати спокійно і не переживати за онука.