Мені 79  років. За професією - вчителька хімії, біології. Працювала в школі, все життя була на роботі з людьми в громадських організаціях. Сама я зі Снігурівки, вже повернулась з Херсона з евакуації. 

Десь біля чотирьох годин ранку син сказав: «Війна розпочалася». У мене душа пішла в п’яти, як в народі говорять. Страх такий! Не знала, що робити і як себе вести, куди бігти, куди йти. Слідкували по телевізору, поки були ще далеко від фронту. А коли зайшли ці російські фашисти, життя розпочалося дуже тяжке в Снігурівці - не хочеться і  згадувать.

Обстріли були - через нас летіли і літаки, і ракети, і дрони. Все гриміло, грохотало. Ми постійно в бункері сиділи: бігали і вночі, і спали там.

Росіяни зайшли в березні, води в нас не стало, і вони потроху почали нам підвозити. Черги були за водою. Вони відразу почали давати гуманітарку. Ну, ми з сусідкою перший раз думали, що то наші українські приїхали, але вони там  з автоматами стояли, і їхній танкер -  перед нашою адміністрацією. Ми в них нічого не брали, не ходили - так виживали.  

Приїхав син з Херсону і забрав мене у квітні місяці. Там теж було не тихо: обстріли постійні, літали ракети, але  в Херсоні було трохи краще, бо ринок працював, можна було  поїсти купити. Вода була. Тут було трішки краще ніж в Снігурівці. Ну, постріли, постріли, постріли. А коли звільнили,  коли зайшли наші українці, ми приїхали  в Снігурівку. 

Трошки побили нашу квартиру, а так - вціліло все. Все у нас залишилося.  Але зараз знову почали по нас стріляти - одягнені спимо. Знову нас обстрілюють ракетами, і руйнування у нас є: і будинок культури, і адміністрація наша, і церква. Це на пасху нас так перший раз обстріляли. Страшно було, гриміло все. І загинуло ж двоє дітей: хлопчик і дівчина, 17 і 18 років, у селі Василівка.

Життя змусило боротися зі всіма незгодами. Я - сильна жінка. Мені в житті стільки  прийшлося пережити! Тільки дуже-дуже поганий  зір став. Я спілкуюся з своїми односельцями - багато зараз у кого зір впав. Зараз дуже часто люди хворіють дуже. 

Чекаємо перемоги. Жалко дуже наших хлопців. Стільки молодих людей гине, ні за що. Я не розумію, що це за одна людина така, що  призвела до війни. Це не людина, це ізверг якийсь. У нас в селі знайшли закатованих 27 людей. І як ці фашисти знущаються над нашими солдатиками, і ріжуть, і відрізають голови. Це взагалі в голові не вкладається! Як це так, в 21 столітті? 

Живемо, віримо в наші війська. Хочеться дочекатися Перемоги.