24 лютого 2025 року виповнюється третя річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тоді війна змусила мільйони українців шукати притулку за кордоном, зокрема в Німеччині. Для родин із дітьми шкільного віку цей розрив означав не лише втрату звичного побуту, а й різке занурення в нову освітню систему.
Як родини балансують між інтеграцією в нову систему освіти та збереженням зв’язку з Україною? Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався з українськими біженками, які розповіли про виклики, з якими стикаються їхні діти в умовах подвійного навчання, про інтеграцію в нове шкільне середовище та збереження української ідентичності.
Українка Тетяна Лежньова разом із двома дітьми – 18-річним Дмитром та 13-річною Вікторією – проживають у Магдебурзі. Попри вимушений переїзд до Німеччини через війну, вони вирішили не переривати навчання в українських школах. У 2022 році Вікторію, яка закінчувала четвертий клас, одразу зарахували до п’ятого класу німецької школи, хоча вона зовсім не знала німецької. Дмитро, який перед війною навчався в дев’ятому класі київської гімназії, через мовний бар’єр був змушений повторно пройти навчання в німецькому 9-му класі.
Українські діти-біженці в ЄС
«Діти мали базові знання англійської, тому могли спілкуватися в школі. Але для повноцінної інтеграції цього було недостатньо», – розповідає Тетяна. Щоб прискорити адаптацію, сім’я найняла репетитора з німецької.
«З першого вересня 2022 року і до сьогодні вони займаються п’ять разів на тиждень. Це допомагає їм не лише в навчанні, але й у щоденному житті», – додає вона.
Паралельно з навчанням у Німеччині діти продовжували навчатися за українською програмою. Вікторію перевели на сімейну форму навчання, що значно спростило процес: їй потрібно було складати іспити лише з тих предметів, які відсутні у німецькій школі.
«Вона здає контрольні з української мови, літератури та історії України, а решту предметів зараховують на основі табеля з німецької школи. Коли закінчується семестр, ми отримуємо табелі, надсилаємо їх класному керівнику, і проводиться взаємозалік», – пояснює Тетяна.
Для Дмитра ситуація була складнішою. Навчаючись у німецькій гімназії, він паралельно завершував 10-й, а потім й 11-й клас в українській школі дистанційно. «Було важко. Він буквально балансував між двома системами: зранку – гімназія, після уроків – українські онлайн-заняття, а потім ще підготовка до іспитів», – розповідає Тетяна.
Такий підхід дав змогу Дмитру отримати одразу два документи про освіту: український атестат і табель про закінчення 10-го класу німецької гімназії. Це дозволило йому вступити до Studienkolleg – підготовчої програми для іноземних студентів, які планують вступати до німецьких університетів. «Ми обрали цей варіант, тому що Studienkolleg дає змогу підтягнути рівень мови з B1 до C1 за рік. Цей рівень необхідний для вступу до більшості університетів. Оскільки син планує продовжувати навчання у виші, він обрав саме цей шлях», – пояснює жінка.
Українська суботня школа «Сонце в долонях» у Франкфурті-на-Майні
Попри те, що навантаження було значним, жінка вирішила не відмовлятися від української освіти. «Я залишила дитину на сімейній формі навчання не заради табеля, а щоб вона отримала необхідні знання. Для мене важливо, щоб діти зберігали свою українську ідентичність, знали історію, грамотно володіли мовою та залишалися громадянами своєї країни», – пояснює Тетяна.
Водночас питання необхідності української онлайн-освіти для дітей за кордоном залишається відкритим. «Я вважаю, що формат навчання має залежати від обставин. Для дітей у небезпечних зонах, наприклад, у Харкові, онлайн-школа є необхідністю. У більш спокійних регіонах варто підтримувати офлайн-освіту. На мою думку, школа має запропонувати навчання онлайн та офлайн, оскільки кожен українець зараз у різних умовах», – зазначає Тетяна.
Тетяна зізнається, що хоче якнайшвидшого завершення війни, але не має ілюзій щодо післявоєнного періоду. «Коли бойові дії припиняться, країна зіткнеться з реальними проблемами: економічна ситуація буде вкрай складною, поширення зброї – неконтрольованим, а психологічний стан населення – критичним. Я не впевнена, що держава зможе забезпечити належну підтримку громадянам», – каже біженка. Її син, ймовірно, залишиться в Німеччині, оскільки вже здобув достатню самостійність. Тетяна разом із молодшою донькою теж поки не планує повертатися.
«Три роки тому я залишила роботу, на якій пропрацювала 14 років і мала хороші перспективи. Але заради безпеки дітей довелося починати все з нуля. Зараз я лише опановую мову й намагаюся знайти своє місце тут. Дітям потрібна моя підтримка, і це для мене зараз головне», – додає вона.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
