Вікторія Вікторівна не хотіла залишати свій затишний будиночок, поки його не зруйнували «Гради». У неї була сильна істерика

Мені 51 рік, я з невеличкого селища міського типу Степногірськ Василівського району. До війни я працювала вихователем в дитячому садочку, мій чоловік працював, у нас була своя квартира, приватний будиночок, тому в нас були огороди, я там працювала і там було все добре. Чоловік працює в пожежній частині в Степногірську старшим водієм.

Я прокинулася від незрозумілих звуків і побачила у вікно, що горизонт червоний, весь у вибухах. На тремтячих ногах пішла на роботу, у дитсадок. Батьки почали приводити дітей, і я не знала, що робити. О восьмій прийшла завідуюча і повідомила, що ми не приймаємо дітей - почалася війна. У всіх була паніка. А в мене ще вдома  була складена валіза - ми планували родиною поїхати до Єгипту 3 березня. 

Вся моя родина була в розпачі. Ми заховалися в підвал нашого будиночку і сиділи з моєю мамою і чоловіком.  

Довгий час ми жили в Степногірську, ховалися від обстрілів в підвалі. Кілька разів я потрапляла на вулиці під обстріли нашого селища. Моя психіка не витримувала такого життя і навантаження. 

Нам довелось переїхати до Запоріжжя. Винаймаємо тут житло, чоловік їздить звідси на службу. Я зараз не працюю, тому що наш садочок не працює навіть онлайн, немає такої можливості.

Знайомі надали нам квартиру безкоштовно, але було дуже важко залишати будинок. Мені здавалося, якщо ми там, то до нас нічого не прилетить. Ми приїздили сюди на деякий час - відпочити трішки морально від вибухів, від здригання постійного, коли прилітає і в селище і біля селища. 

А коли вже прилетіло сім «Градів» на нашу діляночку, зруйнувало наш будинок, в мене була істерика. Ми пішли туди, позабивали вікна, і я зрозуміла, що більше там не зможу знаходитися постійно. 

Зараз ми всі пригнічені, мама почала хворіти часто. Вона живе у Кривому Розі, тому що не може тут винаймати житло. Коли ця війна затяглася, нам прийшлося підлаштовуватися і жити якось далі з цим всім, а спочатку це було страшно, в мене були страшні депресії і стреси. Дякувати Богові, у нас всі живі - це саме головне. Зруйноване майно, пошкоджені речі, але ми всі живі.

Я мрію повернутися додому і відбудовувати наші домівки, садити город, підрізати дерева і йти працювати у свій дитсадочок. Але з кожним днем ця надія якось здається все менш реальною.