Віра Степанівна у своєму селі часто чує віддалені вибухи, які її, тим не менш, лякають

Мені 70 років. Народилась і проживаю в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області. Нікуди не виїжджала, я корінна жителька села.

О п’ятій ранку я почула сильний вибух, і коли я це почула, до мене ще не дійшло, що війна. Потім зателефонувала сусідка і сказала, що почалася війна. Для мене це був великий шок.

Ми живемо в селі, у нас всі продукти свої. Ліки в мене були всі. І від діабету, і від тиску. Я з гуманітарною кризою не стикнулася.

Коли вибухи йдуть, то страшно. Але нам не можна Бога гнівити - ми тільки чуємо вибухи, але у нас не було бойових дій. Тільки навкруги нас і у Нікополі.

Коло мене - тільки донька з зятем. А всі інші в Польщі: і онуки, і син там. Вони там ще до війни жили, працюють в дальнобої. 

Переживаю. Буває, нап’юсь таблеток і заспокоюсь, буває - плачу, і легше стає. По-всякому буває.

Я б така, щоб війна закінчилася прямо зараз. Хочеться, щоб закінчилася швидше, але я думаю, що може і затягнутися. Ми віримо в свою армію. Віримо, що перемога буде за нами, але ж якою ціною.

Якщо у нас така обстановка буде в селі як зараз, то в підвалі нам вистачить їсти, але я думаю, що може буде голодовка. Не можуть посіяти поля, бо там заміновано, там техніку попалили. Буде важко, але ми все витримаємо.