Соколова Олександра, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе - Найда Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

20 листопада, 2024. Рівно 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення. Із світанком на думку спала школа. Щодня в голові по сотню разів прокручуються спогади о навчанні. Думаю про те, як ми ховались у підвалі школи, який тоді ще використовувався для зберігання парт, а не як укриття та грали в ігри.

Під час останньої нашої ігрової сесії я відмовилась від участі в грі. Не було настрою. Якби б я знала, що більше так ми не зберемося, то погодилась би.

Все таки обстріли роблять свою справу у погіршенні життя людей. Голова потім тріщить від нічної канонади. У столиці звучання обстрілів менше, ніж у провінції, до якої прийшлось виїхати на перший рік війни, але також неприємне. Наче салют, який несе замість радощів лише горе. Спалахи салютів супроводжувались яркими різнокольоровими блисками, що неначе вирій зірок розлітались у нічному небі. Тепер же періодично у небі під час повітряних тривог спостерігались спалахи одного кольору – білого.

Якщо ти почув десь у далечині салют, то відразу думаєш про те, що б могла святкувати людина, яка запустила його. Коли ж бачиш біле сяйво серед пітьми небес, то на душі з’являється лише страх та воління.

Дивно розуміти те, що тепер не буде так, як у минулому. Не буде більше таких днів, коли нам, учням середньої школи, не приходили в голову думки, які нас переслідують з того самого дня: «Чи переживу я сьогоднішню ніч?», «Що то за звук? Вибух то чи просто мотоцикл поряд проїхав?», «Чи долетить цей шахед до мого району?», «Чи буде вночі спокійно?», «Що очікувати завтрашнім днем?», «Що буде далі?»

Осінь зазвичай асоціюється з красою змін у природі: пожовклим листям, мутними калюжами, каштанами на асфальті. Але тепер, дивлячись на це, відчуваю лише сум.

Осінь – пора магічна, чарівна. Так де ж тепер магія? Де ж та радість від безглуздого збирання каштанів, жолудів та листків, що будуть лежати на полиці «просто так, для краси»? Раніше все було по-іншому. Найважливішим спогадом є наш сміх. Наші дурні глузування над промоклим одягом один одного на порозі нашого кабінету французької мови. Востаннє я чула голос вчительки півтора роки тому, по телефону, і зміни в ньому було легко почути – він був вже не таким хриплим, але все таким же тихим. Тихим і змученим, стомленим та гірким від суму.

Під час пар згадую про однокласницю, що переїхала через війну за кордон. Цікаво, як вона там? Через війну за кордон виїхав і мій однокласник.  

Наші часові пояси не співпадать, створюючи часову прірву у розмірі шести годин. Останній раз ми бачились літом дві тисячі двадцять другого року. Після цього нас зв’язують лише розмови по телефону на вихідних. На думку спала стаття, яку читала років зо три про різницю англійських слів «House» та «Home».

Перше – це просто дім. Приміщення. Дім для фізичного тіла. Друге – те, куди я хочу зараз. Місце, де ти відчуваєш себе у безпеці. Місце, у якому завжди затишно. Все там своє, рідне. Дім для душі.

На годиннику вже 16:24. День наче тільки почався, а в той же час наче був найдовшим у моєму житті. Треба виспатись, аби вночі у разі повторного обстрілу відчувати себе не так погано. В очах потемнішало. Сил не було навіть щоб відкрити жалюзі на вікнах. Дощ вимотав мене, навіть не дивлячись на кількість проведених на вулиці хвилин. Так, незабаром і закінчилось 20 листопада, 2024. 21 листопада, 2024. 1001 день з початку війни. З початку подій, які лишили мене головного – щасливого дитинства.