Лазоркіна Марія

Запорізька гімназія № 49, 9 – А клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Шинкаренко Олена Сергіївна

"Війна. Моя історія"

Мене звати Маша, я учениця 9 класу, мені 14 років. Моє життя, життя моєї сім’ї перевернулось після повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 рік - жахливий день для всіх українців. Час зупинився тієї страшної ночі, одна велика трагедія. Ця подія змусила нас подивитися на життя зовсім з іншого боку: цінувати кожну мить, радіти за близьких, проводити час з рідними, сміятись, любити. Я дуже добре памʼятаю цей ранок: на вулиці темно, на годиннику 4 година, ще вчора всі спокійно лягли спати з думками про завтра. Заснули у мирній країні, а прокинулись з жахом в очах.

Але для моєї родини 24 лютого повинен бути найщасливішим днем: я виписуюсь з лікарні, але держава- терорист вирішила інакше.

Я пройшла дуже складний та страшний шлях: я захворіла на анорексію. Впевнено можу сказати, що була не жива. Я мала тільки тіло, у мені повністю була хвороба, я зовсім не розуміла що роблю. Я бачила як вмирають такі ж дівчата, тоді мене це не лякало, я продовжила йти до смерті. Майже 3 роки я боролась за своє життя, кожен день був іспитом для мене і моєї родини. Саме тієї зими я потрапила до реабілітаційного центру, де провела 3 місяці, 3 довгих місяці терапії, 3 місяці роботи із собою, без рідних, але я змогла, в мене вийшло повернути себе у своє життя і ось завтра той очікуваний день. Я виписуюсь з лікарні.

24 лютого щасливий день для нашої сім’ї, так здавалось, в мене повинна була відбутися виписка із центру, але держава- терорист вирішила інакше. О четвертій ранку я прокинулась від вибуху, позаду мене, після того я побачила полумʼя, далі пролетів гвинтокрил і ще один вибух… Це була ніч в Києві. Одразу, після вибуху, до кімнати зайшла консультант з приводу психічної допомоги. Ніхто не розумів, як таке можливо у ХХІ столітті.

Так як цей день повинен був бути святковим, мій тато з сестрою приїхали за день до виписки і це було вірним рішенням. О пʼятій ранку я подзвонила татові і розповіла про те, що коїться та треба швидко їхати звідти. Ми вийшли з лікарні та біля нас знову був вибух, ми швидко лягли на землю, все було у вогні. Ми виїхали з Києва до Запоріжжя. Дорога тривала 11 годин. Вдома батьки прийняли рішення переїхати на деякий час за місто, бо так на їхню думку безпечніше для нас. Ми маємо власний будинок із своєю територією. Наступного ранку ми поїхали з квартири. Та так и не повернулись, зараз ми добре живемо за містом. За той час, як ми тут, трапилось багато чого. По-перше, я зрозуміла на скільки жахливо чути кожен день ракети, бачити всю ту артилерію, прильоти по місту, де в тебе кожен день працює тато( особливо в ночі страшно) , коли починаються цілодобові обстріли. Але з часом ми всі звикли до цього, здається-це вже не зміниться. Але це минає – ми віримо нашим ЗСУ.

Але я маю і хороші, я б сказала, чудові спогади життя за містом. Якби ми не переїхали до цього будинку, я б ніколи не зустріла свого коханого хлопця. Я безмежно рада цьому, іноді забуваю весь той жах, який зараз в країні, бо час з близькими найцінніший. Я навчилась цінувати кожну мить. Бачити та відкривати для себе нові місця: ліс, Дніпро, проводжати захід сонця з коханою людиною. Я радію цьому. Але ж війна так і залишається, про це памʼятають всі, як би не було чудово в моменті, все ж таки ми живемо у війні.